Многогрішний Демян (лівобічний - 1668-1672рр.) - Гетьмани України та їх герби - Цікаве з історії України - Каталог статей - Tetiy
Суббота
03.12.2016
09:44
Категорії розділу
Іісторія України коротко [24]
Гетьмани України та їх герби [35]
Форма входу
Новости загрузка новостей...
Тетиев
rp5.ua
Наше опитування
Оцените мой сайт
Всего ответов: 261
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Мини-чат
200

Tetiy

Каталог статей

Главная » Статьи » Цікаве з історії України » Гетьмани України та їх герби

Многогрішний Демян (лівобічний - 1668-1672рр.)

ДЕМ'ЯН МНОГОГРІШНИЙ

Дем'ян Многогрішний походив із селянської родини. При найменшій нагоді недоброзичливці кололи йому очі "мужицьким" походженням. Але, як тисячі інших селян, Дем'ян Многогрішний у роки Визвольної війни покозачився і зажив неабиякої слави. Досить швидко він завоював авторитет і шану не тільки рядового козацтва, а й самого Богдана Хмельницького. За мужність, непримиренність до шляхти і воєнний хист козаки обрали Многогрішного військовим осавулом. Саме під цим чином він і записався у козацькому реєстрі 1649 року. На його долю випали уроки війни, Многогрішний займався організацією козацьких загонів, забезпеченням їх зброєю, боєприпасами, навчанням молодиків військовій справі тощо.

Крім того, Дем'ян Многогрішний виконував різні доручення Хмельницького та його найближчих соратників. Він брав участь у врегулюванні напруженого становища, що склалося між населенням Київщини та польськими властями. Влітку 1650 року до Києва вирушило 15-тисячне військо козаків, незадоволених свавіллям польської шляхти. Дем'ян Многогрішний і Данило Нечай добилися від польського короля Яна-Казимира грамоти, яка підтверджувала умови Зборівського трактату між Україною та Польщею. Це послабило напругу і задовольнило як Богдана Хмельницького, так і польського короля. Многогрішний командував загонами козаків у різних битвах.

Тривалий час після Визвольної війни Дем'ян Многогрішний перебував у безвісті. Деякий час він очолював Чигиринський полк, а при гетьмані Івану Брюховецькому — Чернігівський. Слухняно виконував розпорядження гетьмана і відверто став на його бік, коли той підняв козацькі полки на боротьбу проти засилля царських воєвод на Україні.

Однак така політика Івана Брюховецького Многогрішного не влаштовувала. Тому він радо сприйняв повідомлення про скинення того з гетьманства і перейшов на бік Петра Дорошенка, з яким був близько знайомий ще з років Визвольної війни. Після свого від'їзду на Правобережжя Дорошенко залишив Многогрішного на Лівобережній Україні "наказним сіверським гетьманом". При цьому він був упевнений в тому, що його давній знайомий завершить визволення всієї Лівобережної України й організує захист українських міст від російських військ. Але не так сталося.

Зібравши розрізнені частини, воєвода Григорій Ромодановський почав наступ на Україну. Многогрішний не мав необхідних для оборони краю сил і звернувся за допомогою до Петра Дорошенка. У відповідь на своє звертання він дістав пораду захищатися своїми силами. Наказний гетьман добре бачив безперспективність боротьби проти сильного ворога.

Прибулі в Седнів брат гетьмана Василь, стародубський полковник П. Рославець і колишній ніжинський полковник М. Гвинтівка почали умовляти Многогрішного повернутися під владу російського царя. Ці умовляння впали на благодатний грунт, і Дем'ян Многогрішний відправив їх на переговори з князем Ромодановським. Між ним і Многогрішним встановилися жваві стосунки. Вони закінчились тим, що Многогрішний і Рославець присягли на вірність російському цареві. Гетьман і воєвода зустрілися в Салтиковій Дівиці, де обговорили деталі відновлення російських залог в українських містах.

Тим часом відправлені до Москви М. Гвинтівка і Василь Многогрішний доповідали в Малоросійському приказі ніби Дем'ян Многогрішний і Петро Рославець хочуть, щоб на Україні був російський гетьман з військом. Причому їх утримання брав на себе український народ. Як виявилося пізніше, М. Гвинтівка і Василь Многогрішний видавали бажане за реальне. Дем'ян Многогрішний так не думав. Він належав до тієї групи козацької старшини, яка обстоювала широку автономію України в складі Російської держави. Такої ж позиції дотримувалася й Частина церковних ієрархів України, зацікавлена в номінальній залежності від константинопольського патріарха, а не від московського патріарха. Цих ієрархів об'єднав навколо себе чернігівський архієрей Лазар Баранович.

Позиція Многогрішного щодо союзу України з Росією чітко викладена в листі до вже згадуваного Лазара Барановича. В ньому, зокрема, писалось: "Порадившись з полками цього боку (лівобережного. — В.Б.) Дніпра, при яких вільностях хочемо бути, відомо чиню, якщо государ нас, своїх підданих, захоче при колишніх вільностях покійного славного пам'яті Богдана Хмельницького, в Переяславі затверджених, зберегти і нинішніх ратних людей своїх о міст наших усіх — Переяслава, Ніжина, Чернігова — вивести, тоді "изволь, ваше преосвящество, написати царській величності: якщо нас по милості своїй прийме, вільності наші збереже і, що зробилося з вини Брюховецького, простить (а то зробилося від насилля воєвод і відняття вільностей Війська Запорозького), то я готовий з полками цього боку Дніпра царській величності поклонитися і сили наші туди направити, куди буде царський указ. Якщо царська величність нашою службою "возгнушається", то ми за вільності свої вмерти готові; якщо воєводи залишаться, то хоч один за одним померти (доведеться. — В.Б.), а їх не хочемо". Як видно з листа, Дем'ян Многогрішний не виступав проти повного розриву України з Росією, а домагався, і притому рішуче, відновлення умов Переяславської угоди 1654 року, на яких Україна об'єдналась з Росією.

У листопаді 1668 року цар направив Дем'яну Многогрішному та Лазарю Барановичу царські грамоти, в яких "прощав" українському народові його "гріхи" перед царським урядом і заявляв про свою милість до нього. Але ніяких конкретних обіцянок щодо повернення Україні колишніх прав і привілеїв цар не давав. Він уже відчув свою владу над Україною, мав опору серед частини місцевого населення і був упевнений у можливості приборкати місцевих автономістів.

Наказного гетьмана штовхали в небажані обійми царського уряду зовнішні обставини. Після обрання гетьманом Суховій, який дотримувався прокримської орієнтації, разом з частиною запорожців і загонами татар вступив на Лівобережну Україну й почав виганяти звідти російські та вірні царю козацькі залоги. Для боротьби проти татар Многогрішний об'єднав козацькі полки з військами боярина Ромодановського. Одночасно й Петро Дорошенко направив свої полки під командуванням брата Григорія на Лівобережжя. Цей факт київський воєвода Шереметєв розцінив як перехід його на бік Росії й відрядив посланців, щоб прийняли присягу наказного гетьмана на вірність царю, на що останній з гідністю відповів, що він не збирається присягати, а воєнні дії почав за відновлення козацьких вільностей. Якщо цар, продовжував Григорій Дорошенко, накаже вивести з малоросійських міст воєвод і ратних людей, тоді ми всі з радістю будемо йому служити.

Такої ж думки про долю України дотримувався й Дем'ян Многогрішний. Перекладаючи вину за початок воєнних дій на ніжинського протопопа М. Филимоновича, він просив царя підтвердити Україні ті права, що були затверджені Березневими статтями 1654 року. У випадку відмови гетьман навіть погрожував "піддатися поганину", тобто татарам. Наскільки серйозною була ця погроза сказати важко. Але, враховуючи негативне ставлення місцевого населення до татар, думається, що вона була звичайним своєрідним тиском на непоступливого царя.

У відповідь на таку позицію гетьмана київський воєвода, який координував діяльність усіх російських воєвод на Україні, направив йому листа, де, зокрема, писав, що він ніколи не думав, щоб той був невірним слугою царської величності. "Я, — продовжував він далі, — завжди згадую твій правдивий розум, постійну послужливість, як ти великому царю вірно служив і чинив над ворогом різний промисел". При цьому воєвода облудливо писав, що в містах воєводи все робили за договірними статтями 1654 року права і вільності козацькі не порушувалися, а якщо якісь неприємності і були, так з вини "вора" Брюховецького, а не царя.

Поки тривало таке листування, козаки спільно з російськими ратниками завдали поразки військам Петра Суховія й змусили їх відступити в Крим. Після цього Многогрішний приступив до зміцнення своїх позицій, насамперед, до обрання себе гетьманом Лівобережної України. З цією метою він зібрав у грудні 1668 року в Новгороді-Сіверському на старшинську раду ніжинського, чернігівського і стародубського полковників. Крім них, у ній брали участь деякі з полкових старшин, а також представники ряду лівобережних міст, які підтримували претендента на гетьманську булаву. Не довіряючи їм повністю. Многогрішний наказав наглухо зачинити обгороджений дерев'яним частоколом двір, а обабіч нього поставити озброєну варту з числа найнадійніших козаків. Після тривалої, тяжкої тиші перед присутніми виступив архієпископ Лазар Баранович. Він зразу ж запропонував обрати гетьманом Дем'яна Многогрішного. Обстановка розрядилася, всі враз заговорили й почали умовляти претендента взяти булаву на знак своєї згоди стати гетьманом. Як писав з уст очевидців літописець, Дем'ян Многогрішний довго відмовлявся від булави, "як стара дівка від хорошого нареченого". Врешті-решт, він змилостився над присутніми й узяв булаву. Так відбулося обрання нового гетьмана України, суперечливого за характером і нещасливого за долею.

На цій раді, напевне, старшина виробила свою лінію щодо відносин України з Росією. Новообраний гетьман виконав наказ царя про присипку до Москви представників від себе, "від духовного і мирського, служилого і міщанського чину і від поселян з проханням про прийняття під нашу державну руку". В січні 1669 року до Москви прибуло посольство від України. Військо Запорозьке і особисто гетьмана представляли обозний Петро Забіла, осавул М. Гвинтівка, суддя Іван Домонтович, шість сотників, два отамани, військовий підписар і сорок шість рядових козаків. Духовенство і особисто Лазар Баранович — ігумен Максаківського монастиря Є. Ширкевич. Посольство від імені гетьмана просило царя підтвердити права й вільності Війська Запорозького.

Цар простив українцям попередні проступки, пообіцяв козакам милостиво ставитися до них. Разом з тим царський уряд відверто погрожував карати тих, хто робив якісь "шатості й міжусобиці". Ніяких гарантій повернення всіх прав і вільностей козацьких посольство не отримало.

Це суттєво ускладнило становище лівобережного гетьмана, якому доводилося переборювати опір опозиції. Старшина й козаки тих полків, що не брали участі в раді, тривалий час не визнавали обрання нового гетьмана. Це потягло за собою кровопролиття, розруху, горе і нещастя українського народу.

Незадоволений кандидатурою нового гетьмана був і ніжинський протопоп С. Адамович, вірний прислужник царського уряду. В січні 1669 року він доповідав цареві про намір гетьмана зробити так, щоб "у нас у Малій Росії й нога Московська не стояла". Намагаючись принизити новообраного гетьмана, Адамович звинувачував того в привласненні податків, зловживанні владою, честолюбстві й грубості. Це — перший донос на гетьмана, яких потім буде чимало. Крім того, він скаржився на те, що Дем'ян Многогрішний тривалий час тримав його у в'язниці, забрав собі податки з пасік і горілчаних котлів і взагалі він "великий ворог, а не доброхот пресвітлій царській величності". Наприкінці листа Адамович умовляв царя не тільки не виводити з українських міст російські залоги, а навіть посилити їх. Звичайно, не все в цьому доносі відповідало дійсності. Але те, що Многогрішний на перших порах виступав за повернення Україні широких автономних прав — безперечно.

Про це свідчить і Ушаков, який за розпорядженням київського воєводи Шереметєва мав зустріч і тривалу бесіду з гетьманом. На вимогу воєводи сприяти поверненню російських військ у Бориспіль, Козелець і Остер Многогрішний відповів, що коли цар змилостивиться над Україною, тоді ці міста визнають його владу над собою. Досить тверду позицію зайняв Многогрішний і стосовно наміру Росії віддати Київ полякам. Якщо так трапиться, зазначав він, то й лівобережні міста ніколи не залишаться під владою царя.

На початку березня 1669 року в Глухові відбулася рада за участю Григорія Ромодановського, старшини, представників козацтва та міщанства. На ній знову розгорілися суперечки щодо російських залог в українських містах. Дем'ян Многогрішний зі своїми прибічниками наполягали на виведенні їх. Своє бажання гетьман пояснював тим, що воєводи втручалися в місцеві справи, безчестили козаків, називали їх мужиками, займалися кражами та підпалами. Однак, спираючись на думку лівобережного міщанства й частини старшини, царський уряд не бажав іти на уступки гетьману та його оточенню.

На раді підписано Глухівські договірні статті між старшиною й царським урядом. Після цього рада підтвердила гетьманство Дем'яна Многогрішного, який присягнув "служити великому царю вірно". За умовами Глухівських статтей воєводи залишалися в Києві, Переяславі, Ніжині, Острі та Чернігові. Причому їм заборонялося втручатися в місцеві справи. Фактично функції воєвод обмежувалися тільки організацією сторожової та залогові служби. Через повстання 1668 року і непоступливість Дем'яна Многогрішного царський уряд мусив відмовитися від введення на Україні власної податкової та адміністративної систем. Зате він підтримав ідею створення загону найманців з однієї тисячі козаків, яка мала не тільки придушувати народні виступи, а й контролювати його дії. Кількість реєстрових козаків зменшувалась до тридцяти тисяч, їм заборонялося без дозволу царя переобирати гетьмана. Українським представникам не дозволялась участь у дипломатичних переговорах російських дипломатів з приводу справ, що стосувалися України.

Обмежуючи автономні права України, Глуховські статті одночасно зміцнювали позиції лівобережного гетьмана як ставленика Росії. Відчувши це, Многогрішний відмовився від пропозиції Дорошенка спільно виступити проти агресорів, у тому числі й Росії. І це при тому, що на бік правобережного гетьмана перейшли три лівобережні полки — Лубенський, Миргородський і Полтавський. Зрозумівши небезпеку для власного існування, Дем'ян Многогрішний почав боротьбу проти свого колишнього благодійника. На літо 1669 року лівобережний гетьман став відверто протидіяти спробам Петра Дорошенка вигнати російські залоги з лівобережних міст і поширити свою владу на все Лівобережжя. 10 липня він писав царю: "Маючи точні дані з тієї сторони Дніпра від корони польської і великого князя литовського гетьмана Дорошенка, який, незважаючи на прийняті договори з вашою царською пресвітлою величністю, які з її королівською величністою і Річчю Посполитою в Андрусові прийняли, і не задовольняючись над тією стороною своїм старшинством гетьманським, але і на цю сторону Дніпра війська свої кінні з Іваном Канівцем і Носом, і з Перебийносом більше тисячі з тієї сторони Дніпра і Сіркового війська частину ж переслав, щоб кровопролиттям привід до війни давали нам, і в міста Лубни, в Лохвицю і в Ромни піхоту серденяцьку і козаків посилав і наказав їм, щоб "задор" до війни робили". Далі Многогрішний просив у царя війська для відсічі наступу Дорошенка. Царський уряд задовольнив прохання лівобережного гетьмана. Він вважав українське питання вирішеним, тобто Україну розділеною по Дніпру в інтересах Росії, й не збирався повертатися до нього знову. Цар рішуче виступив проти спроб Петра Дорошенка та інших українських автономістів захистити єдність України.

Влітку 1669 року перед Многогрішним відкрилася можливість покінчити з лівобережним претендентом на булаву. В липні-серпні він та Дмитрашко Райча одержали кілька листів від Михайла Ханенка з пропозицією почати спільну боротьбу проти його суперника Петра Дорошенка. Ставленик Польщі хотів об'єднати свої сили з силами Дем'яна Многогрішного на основі спільної ненависті українського народу до султанської Туреччини. Але він не врахував того, що український народ так само вороже настроєний і проти шляхетської Польщі, на яку робив ставку майбутній гетьман Правобережної України. Крім того, Дем'ян Многогрішний обурювався тим, що Михайло Ханенко не визнав його "повним", а тільки "сіверським" гетьманом. Про пропозицію Ханенка лівобережний гетьман негайно сповістив царя й додав, що без його згоди він не подасть ніякої допомоги ставленику шляхетської Польщі на Правобережжі. Покладаючись тільки на власні сили в боротьбі за незалежність Лівобережної України, Дем'ян Многогрішний прирік себе на повну ізоляцію від тих здорових сил Правобережжя, які прагнули єдності й незалежності всієї України.

У серпні 1669 року війська лівобережного гетьмана почали воєнні дії проти полтавського, миргородського і лубенського полковників. Вступивши на територію Лубенського полку, вони під Рогинцями завдали поразки загонам полковника Г. Гамалії і переслідували їх залишки до Лохвиці. У полон було взято чимало козаків, у тому числі, як писав сучасник, якогось Карпенка з роду Богдана Хмельницького. Гетьмана зустріли хлібом і сіллю жителі Чорнух, Куренків і Городищ, яким набридли старшинські чвари та постійні військові дії.

Особливе незадоволення запорожців викликали дії лівобережного гетьмана, спрямовані на ізоляцію Запорожжя від Лівобережної України. З цією метою гетьманські застави не пропускали на Запорожжя лівобережне населення, а порушників навіть садовили в миргородську тюрму. Сильне незадоволення місцевих жителів викликали конфіскації гетьманом майна в прибічників колишнього гетьмана Івана Брюховецького, призначення на старшинські посади вірних собі людей. Так, колишній генеральний підскарбій Р. Ракушка-Романовський скаржився цареві на те, що Д. І. Ігнатенко забрав у нього будинок, чотириста осьмачок хліба, шість горілчаних казанів, четверо коней, півтори сотні свиней, півтисячі золотих і ще багато чого. Перерозподіл майна і перестановка старшини настроїли значну частину заможного козацтва і старшини проти гетьмана. Крутим характером Многогрішного були дуже невдоволені й окремі його прибічники, навіть ті, хто звів його на гетьманський престол.

Настрої старшини і козаків добре розумів і сам Дем'ян Многогрішний. На святковому обіді в честь Різдва Христового 17 квітня 1670 року, на якому були присутні майже всі лівобережні полковники, гетьман заявив: "Чую я, що козаки всіх міст мене люблять; якщо і вправду так, то ви б били чолом великому царю про обрання другого гетьмана, я клейноди військові уступлю тому, кого ви оберете. А поки я буду гетьманом, свавільників буду приборкувати, скільки в мене буде сил, на тім я присягав великому царю; не так як Івашко Брюховецький... Скільки свавільникам не крутитися, крім великого царя дітися нікуди". Присутній на обіді піддячий М. Савін зробив висновок, що більшість лівобережних полковників відносяться до царя "так собі". Московському представникові не відмовиш у спостережливості й проникливості. Частина українського суспільства справді з прохолодою ставилася до російського царизму і продовжувала дотримуватися політичного курсу на відновлення автономії України. Це вносило серйозну напругу між гетьмансько-старшинською адміністрацією і царським урядом.

Та дії й самого гетьмана насторожували царя. Надто несподівані ходи робив він у своїй діяльності. Так, зокрема, почав наполягати на поверненні з сибірського заслання українських патріотів. У загальному вигляді така вимога була поставлена Дем'яном Многогрішним ще на початку свого гетьманування. 12 липня 1670 року назвав цих людей. поіменно — колишніх овруцького полковника Децика, київського полковника М. Попкевича, баришівського сотника Переяславського полку І. Воробея, осавула Ніжинського полку Л. Бута, писаря Переяславського полку Ф. Тризну, ігумена Мгарського монастиря В. Загоровського і двох братів Кульженків з Переяслава. З аналогічним проханням звернувся Многогрішний до царя у вересні того ж року. Якщо спочатку царський уряд ставився до таких звернень позитивно, хоч і не робив нічого для їх задоволення, то пізніше вони викликали роздратування й навіть гнів.

Одночасно Дем'ян Многогрішний не виправдав сподівань волелюбного козацтва скористатися виступом Степана Разіна й здобути Україні незалежність. Встановивши стосунки з запорожцями, Разін покладав велику надію й на Україну та її гетьмана, його військо поповнилося кількома тисячами козаків, частина його рушила на Слобожанщину, яка в той час перебувала у складі Росії. Тут їх радо зустріли колишні переселенці з Лівобережної та Правобережної України на чолі з полковником І. Дзиковським. Звідси повстанці мали намір іти на Лівобережжя, сподіваючись при цьому на підтримку місцевого гетьмана. Принаймні, в цьому їх переконували запорожці. У серпні 1670 року вони писали російському ватажку про те, що Дем'ян Многогрішний не є підданим московського царя і вільний у своїх діях. Тому, мовляв, на Лівобережжі їм не буде спротиву, а навпаки — всіляка підтримка. Однак Многогрішний так не вважав. Він не тільки не забажав зближення з бунтівним отаманом, а звернувся до царя за допомогою, яку й отримав. Крім того, гетьман зібрав козаків і направив їх у військо воєводи Ромодановського. Проти повстанців були послані й лівобережні козацькі полки.

Дем'ян Многогрішний належав до дуже незадоволеної козацької старшини, яку обурювали уступки російським урядом українських земель Польщі. "Якщо царська величність, — казав гетьман піддячому М. Савіну наприкінці 1671 року, — дозволив наші землі потроху віддавати королю, то нехай би віддав уже нас усіх, король нам буде радий. Але в нас е на цьому боці (Дніпра. — В.Б.) війська тисяч зі сто, будемо боронитися, а землі своєї не уступимо. Чекав я до себе царської величності милості, а царська величність дозволив нас у неволю віддати. Наших купців польські люди грабують і в тюрмах тримають, села навколо Києва плюндрують, а великий цар нічого їм не робить і нас не обороняє. Коли б ми самі себе не обороняли, то давно б поляки нас у неволю взяли, а на захист від московських людей сподіватися нічого".

Зрозуміло, що такі думки гетьмана не могли сподобатися царському урядові, й він направив до нього стрілецького полуголову А. Танєєва. Дем'ян Многогрішний з властивою йому прямотою підтвердив свої слова і додав, щоб цар не дозволяв полякам займати українські землі за рікою Сож. Гетьман вимагав чітко визначених кордонів із Польщею, і щоб Гомель одійшов до України. Коли ж боярська дума не дала на це своєї згоди, то гетьман на власний ризик узяв місто під свій захист, як того бажали самі гомільці. Такі дії лівобережного гетьмана знову викликали сильне невдоволення царського уряду, яке взяло курс на зближення з Польщею і не бажало ускладнень з нею. Примиритись з цим Многогрішний не міг чи не хотів і тим став небажаним для царського уряду.

В 1671 році почалося зближення Многогрішного і правобережного гетьмана Дорошенка. Причина? Спільне незадоволення перемир'ям Росії з Польщею за рахунок українських земель. Почалася навіть координація дій, спрямованих проти польсько-шляхетських військ. Коли польський полковник Пиво зі своїм загоном напав на околиці Києва, то гетьман дозволив лівобережним козакам діяти спільно з правобережними проти нападників. Об'єднаними силами козаки захистили Київ, місто, яке було однаково дороге і лівобережному, і правобережному гетьманам. З приводу наступних планів російського уряду віддати Київ полякам між гетьманами зав'язалося жваве листування. Причому обидва гетьмани були готові виступити проти ворога. Про все це стало відомо царю від його споглядачів. Та й сам гетьман не дуже приховував своїх планів. Більше того — Многогрішний сам сповістив Малоросійський приказ про своє замирення з Дорошенком, що вкотре насторожило царський уряд.

Наприкінці 1671 року гетьман дізнався, що на його місце Малоросійський приказ готує київського полковника К. Солонину. Причому ініціатива такої заміни виходила від самого царя, який хотів мати слухняного гетьмана. Чутки ширилися і прибічники гетьмана заговорили про те, що більшість з них втратить свої пости. Це настільки схвилювало місцеву громадськість, що під її тиском російські урядовці мусили звернутися до Малоросійського приказу за роз'ясненням. Поки Москва мовчала, гетьман відмовився приймати в себе царського представника Григорія Неєлова, поранив переяславського полковника Дмитрашку Райчу і побив суддю Івана Домонтовича, які виступали за дальші уступки Росії. Щоб нейтралізувати проросійськи настроєну старшину, гетьман удався до заміни ненадійних полковників на своїх родичів та вірних людей. Дійшло до того, що Петро Забіла й Дмитрашко Райча та інші старшини мусили таємно спілкуватися з царським резидентом у Батурині. Про що були ті домовленості, можна тільки здогадуватися.

У ніч з 7 на 8 березня 1672 року відбулася таємна зустріч Танєєва, Неєлова, Забіли, Домонтовича, Самойловича і Райчі. Старшина звинувачувала Дем'яна Многогрішного в різних гріхах. До раніших провин додалися нові, які викликали особливе занепокоєння російських адміністраторів. Особливо ж те, що лівобережний гетьман передав Петру Дорошенку 24 тисячі єфімків для виплати жалування війську, а найманий полк Ворошила послав у Лубни проти російських військ. Деякі з старшин заявили, що Многогрішний змусив їх присягти на вірність у боротьбі за визволення України від "москалів". Саме на цій зустрічі старшини-змовники зі згоди присутніх А. Танєєва і Г. Неєлова вирішили в найближчий час заарештувати гетьмана й передати його російським властям.

Вночі 13 березня стрільці батуринської залоги непомітно оточили двір Дем'яна Многогрішного. Колишній полковник Д. Райча, П. Забіла, генеральний писар Карпо Мокрієвич та інші проникли в спальню гетьмана. В темряві Дмитрашко Райча запитав: "Де тут Демко?" Той проснувся, зіскочив з постелі й кинувся до зброї. Проте на нього навалилося кілька чоловік, зв'язали і відтягли на подвір'я Неєлова. Тут Многогрішний зробив спробу видертися, рвонувся до мушкета, але, поранений Карпом Мокрієвичем — пострілом з пістолета в плече, опустився на коліна. Після цього його забили в кайдани й відвели в мале місто. Як свідчили учасники змови, поранений казав, що збере тисяч шість війська і разом з татарами піде воювати російські міста. Москва, вів далі своєї гетьман, несправедлива до України, хоче всіх малоросіян посікти, а міста їхні спустошити. Тому він і не хоче бути "під царем".

Ніде не зупиняючись, карету з опальним гетьманом доставили спочатку в Конотоп, а потім у Путивль, її супроводжували Мокрієвич, Райча та Рославець, які стежили за тим, щоб не було ніякої затримки на дорогах і ніхто не дізнався про арештанта. 28 березня заарештований гетьман опинився в Москві.

Тим часом на Україні почалася розправа з прибічниками Многогрішного. Протопопа С. Адамовича і П. Грибовича затримали в Севську при їх поверненні з Москви під приводом відсутності коней і підвід. Коли ж ця хитрість не вдалася, то севський воєвода змушений був сказати правду про гетьмана і почав тиснути на них. Грибович не піддався, й за це його заарештували. Адамович же хутко зорієнтувався і при особистій зустрічі з стрілецьким головою М. Колупаєвим заявив, що на його думку гетьман в останній час змінив своє ставлення до союзу з Росією. Головну причину такої зміни протопоп убачав у побоюваннях Дем'яна Многогрішного, що цар віддасть Україну з Києвом полякам. Крім того, він повідомив співбесіднику про намір гетьмана почати воєнні дії проти російських військ на Лівобережжі.

Брат гетьмана Василь, тоді чернігівський полковник, дізнався від одного монаха з Москви, що царський уряд готується заарештувати гетьмана й відправити до Москви. І коли, другого дня до нього з'явився напівголова місцевих стрільців з наказом негайно йти до воєводи, він удав свою готовність виконати розпорядження, а потім, осідлавши коня, хутко добрався до Єлецького монастиря. Одначе місцевий архімандрит І. Галятовський відмовився дати йому захисток. Так само поступили й ігумени Микільського та Максаківського монастирів, які тільки вчора всіляко запобігали перед полковником. Переслідуваний виявився не потрібний нікому. Зрозумівши це, Василь Многогрішний, поклався тільки на себе. Перевдягнувшись у рясу монаха, він на човні спустився Десною та Дніпром до Києва, тут відкрився ігумену Братського монастиря В. Ясинському й просив того дати йому притулок. Ігумен одразу ж повідомив про втікача київському воєводі Г. Козловському. За наказом воєводи Василя Многогрішного заарештували, вчинили допит і відправили до Москви. Така ж доля спіткала й ніжинського полковника М. Гвинтівку. І це при тому, що, дізнавшись про арешт свого благодійника, він поспішав до Москви з доносом на нього.

Противники Многогрішного переслали в Малоросійський приказ супліку з перерахуванням усіх антиросійських висловів заарештованого. Серед них про те, що цар віддав полякам майже всю Україну, і що потрібно шукати іншого покровителя, про грошову підтримку царським урядом противника України шляхетської Польщі, власну готовність шаблею загнати московитів "за столицю" і що султан турецький справедливо говорив зневажливо про російського царя і т. п. До цих звинувачень додано й свідчення колишніх прихильників гетьмана — батуринських сотника Г. Карповича й отамана Я. Андрєєва. "Якби ми, — повідомляли царя, — записали всі докази Демкової зради, то не помістили б усього не тільки на аркуші паперу, але й на воловій шкірі".

В Посольському приказі від 14 квітня почався допит "з пристрастям" Дем'яна Многогрішного. В'язень не визнав звинувачень у зраді російського царя, а захоплення Гомеля козаками пояснив не прагненням до розширення території України, а тільки військовою необхідністю. Особливий натиск робили бояри і думні люди на виясненні відносин між лівобережним і правобережним гетьманами. Причому все подавалося як зрада по відношенню до царя. Однак, незважаючи на всілякі тортури, Многогрішний твердо стояв на своєму — ніякої змови, ніякої зради з Петром Дорошенком проти царя в нього не було. Інші дії колишнього гетьмана, спрямовані на збереження автономних прав України, трактувалися як зрада російському цареві. Вперше царський уряд поступив з загальнокозацьким обранцем, як із своїм підданим. У цьому йому активно допомагала та частина козацької старшини, яка заради власних інтересів готова була пожертвувати інтересами молодої української держави. Саме завдяки їй царські чиновники винесли найсуворіший вирок Дем'яну Многогрішному та його брату Василеві.

28 травня братів вивезли з тюрми на болото, де вже стояла плаха. Дяк Малоросійського приказу почав читати звинувачення й виніс вирок — відрубати голови обом. Кат поклав Василя і Дем'яна на плаху, аж тут примчався гінець царя з криком: "Стій!". Не зіскочивши з коня, він передав дяку грамоту, в якій цар заміняв страту висилкою на заслання. Такого ж покарання зазнали й прибічники колишнього гетьмана. Разом із Многогрішним покари заслання зазнали дружина Настя, сини Петро та Іван, дочка Олена й племінник Михайло Зіновіїв. З Гвинтівкою в далеку дорогу вирушила дружина Ірина, сини Юхим та Федір. Після втечі з заслання П. Грибовича власті деякий час тримали Дем'яна Многогрішного в тобольському острозі. Після звільнення з в'язниці він перебував на службі в Іркутську, а потім постригся в ченці, його сини тривалий час перебували на службі в Сибіру й на Далекому Сході. Помер Дем'ян Многогрішний десь на початку XVIII століття.

 

Категория: Гетьмани України та їх герби | Добавил: SovaVest (07.10.2009)
Просмотров: 1692 | Рейтинг: 5.0/1
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]