Самойлович Іван (лівобічний - 1672-1687рр.) - Гетьмани України та їх герби - Цікаве з історії України - Каталог статей - Tetiy
Суббота
10.12.2016
00:12
Категорії розділу
Іісторія України коротко [24]
Гетьмани України та їх герби [35]
Форма входу
Новости загрузка новостей...
Тетиев
rp5.ua
Наше опитування
Оцените мой сайт
Всего ответов: 261
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Мини-чат
200

Tetiy

Каталог статей

Главная » Статьи » Цікаве з історії України » Гетьмани України та їх герби

Самойлович Іван (лівобічний - 1672-1687рр.)

«Від Богдана до Івана не було гетьмана». У цій народній приказці не лише вияв пошани до великих українських гетьманів — Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, а й вирок історичним діячам епохи Руїни, більшість із яких виявилися або знаряддям у чужих руках (Юрій Хмельницький, Павло Тетеря), або заручниками обставин (Дем’ян Многогрішний). Втім, доля Івана Самойловича, гетьмана Лівобережжя, спростовує народну приказку. Він володарював 15 років (більше, ніж будь-який його попередник у ХVІІ столітті!) — і це в часи, коли Україну спустошували її сусіди, підписані договори легко порушувалися, а вчорашні вороги ставали союзниками. Так довго і за таких умов керувати державою могла лише неординарна особистість.

Походження Івана Самойловича не віщувало йому політичної кар’єри — майбутній гетьман народився орієнтовно на початку 1630-х років у родині священика в Ходоркові. Ця обставина згодом стане причиною появи прізвиська «Попович»; влітку 2003 року в цьому селі на Житомирщині було відкрито пам’ятник знаменитому земляку. Після навчання у Київському колегіумі Іван здивував батьків — вступив до козацького війська. Розпочавши службу на посаді сотенного писаря у містечку Красний Колядин на Чернігівщині (туди родина Самойловичів переїхала у 1650-ті роки), здібний та освічений юнак досить швидко почав просуватися кар’єрними щаблями: сотник Веприцької сотні Гадяцького полку, сотник Красноколядинської сотні Чернігівського полку, полковий осавул, суддя й наказний полковник Чернігівського полку (1668).

Перші кроки Самойловича у великій політиці важко назвати вдалими: він підтримав виступ проти Москви гетьмана Івана Брюховецького, який заплутався у своїх популістських та самовладних вчинках, за що й поплатився головою. Втім, Самойловичу вибачили підтримку бунтівника. Навіть більше: коли у березні 1669 року в Глухові гетьманом Лівобережжя було обрано Дем’яна Многогрішного, той одразу ж запропонував на посаду генерального судді саме Самойловича. Хіба міг тоді знати Многогрішний, що його протеже незабаром опиниться серед заколотників, які позбавлять гетьмана посади? А поки що Самойлович — один із авторів Глухівських статей, які зберігали за Україною державну автономію; він же презентував договір у Москві. Статті, попри безумовний позитив для України деяких їх пунктів (зменшувалася кількість царських воєвод, а їх діяльність обмежувалася лише військовими питаннями), досить суттєво звузили рамки компромісу між Гетьманщиною та Московією: гетьман не мав права на самостійну зовнішню політику, козацький реєстр зменшувався вдвічі — до 30 тисяч чоловік, поверталися селяни-втікачі, які пристали до козаків. Проте на клопотання гетьмана представники козацької політичної еліти могли отримувати дворянські титули.

Крім безумовної практичної та іміджевої користі, цей пункт Глухівських статей не залишав старшині поля для маневру, дедалі більше переорієнтовуючи її у бік Кремля. Очевидно, цю небезпеку зростання апетитів старшини відчував і Многогрішний, а відтак три роки його правління були позначені демонстративною самовладністю. Така рішуча централізаторська політика в умовах Руїни була, очевидно, єдиним способом зберегти цілісність Гетьманщини. Старшина терпіти «свободу рухів» гетьмана вже не бажала. А тому усунення Многогрішного з посади 13 березня 1672 року пройшло чітко і злагоджено. Серед заколотників були найвищі чини Гетьманщини: два генеральних судді (один із них — Іван Самойлович), генеральний писар, три полковники і генеральний обозний. Подальша доля екс-гетьмана — тортури в Москві й заслання до Сибіру.

З вибором нового гетьмана старшина не поспішала, готуючи грунт до обмеження повноважень майбутнього володаря. Воістину історія рухається по спіралі — чи не такі ж проблеми турбують і нинішній український політикум? Паралельно з відправкою до Москви делегатів з поправками до Глухівського договору (одна з них — про вибори гетьмана без участі простих козаків), старшині довелося нейтралізовувати ще одного претендента на булаву — кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка, який користувався заслуженим авторитетом в Україні. Сірко розпочав активну «передвиборну кампанію», але його заарештовують і відправляють на заслання до Тобольська (втім, уже наступного року, завдяки клопотанням польського короля Яна III Собеського, він повертається на батьківщину).

У таких умовах 17 червня 1672 року в містечку Козача Діброва поблизу Конотопа і відбулася старшинська козацька рада (рядових козаків просто «забули» оповістити), яка і обрала гетьманом Лівобережжя Івана Самойловича. У вдячній промові він не забув одразу розставити акценти стосовно своєї майбутньої політики: «Бути нам у підданстві великого государя з усім Військом Запорозьким. Я буду служити... віддано, без будь-яких хитань і зради й ніколи не побажаю вчинити те, що вчиняли попередні гетьмани. І ви, будучи зі мною, служіть віддано без будь-якого сумніву, ніяким сварливим словам і спокусам не вірте, а тримайте все за договірними статтями міцно і постійно». Виходець із козацької старшини, її «кров і плоть», Самойлович із перших днів свого гетьманування став на позиції зміцнення її привілеїв, чудово пам’ятаючи про «урок Многогрішного». Обов’язкові збори старшинської ради при вирішенні всіх державних питань, щедре роздарювання земель, утворення корпусу значкових товаришів (своєрідна гетьманська гвардія, що складалася з синів старшини, які виконували спеціальні доручення) — ця система влади «козацької аристократії», виплекана Самойловичем, проіснувала майже сто років.

Успіхи Самойловича у царині зміцнення підвалин державності Гетьманщини тим більше вражаючі, якщо згадати, що роки його правління припали на апогей Руїни. На Правобережжі початку 1670-х років одночасно правили три (!) гетьмани: «туркофіл» Петро Дорошенко, пропольськи налаштований Михайло Ханенко і Петро Суховій (ставленик кримських татар). І хоч би як вправно вибудовував Самойлович систему влади на Лівобережжі, рано чи пізно він повинен був звернути свій погляд на правий берег Дніпра. І тут його помисли цілком збігалися з планами сюзерена: Московія, відчуваючи слабкість позицій Дорошенка (який повільно заганяв себе у глухий кут через ненависний в народі союз з «бусурманами»), намагалася закріпитися й на Правобережжі. Тим більше що переговори про перехід під скіпетр царя вже велися московськими послами з Михайлом Ханенком. Перший «раунд» переговорів із Дорошенком, який відбувся 4 вересня 1673 року, виявився відверто провальним. У відповідь на пропозицію парламентера (ієромонаха Серапіона Палчовського) прийняти зверхність царя та перейти у підпорядкування Самойловича, Дорошенко різко заявив: «Хай Самойлович не хвалиться, що він був таким козаком, як я — від прадідів козак! Хіба він бачив запорозькі річки і море?.. Хай покаже: коли все знає і може добре діло вести, я йому уступлю і низько вклонюся за те, що зніме з мене тягар гетьманського чину. Але знає Бог і люди: не давній він козак. Хіба проходив він усі військові чини, від малого до великого? Я так багато разів був полковником і всі старшинські чини пройшов! Хай царська величність сам розсудить, що це буде, коли під царською рукою знаходитимуться разом два гетьмани! Я його не люблю, а він мене не любить, — і почнеться у нас в Україні діятися таке ж, як діється в Польщі, де два гетьмани вічно між собою сваряться» (Микола Костомаров).

Друга пропозиція від Москви, що надійшла за кілька тижнів, видалася Дорошенку більш привабливою — йому обіцяли, що Київ і Правобережжя не будуть віддані Речі Посполитій; він залишиться гетьманом на правому боці Дніпра, а Лівобережжя — під управлінням Івана Самойловича. Гетьман погодився. Проте Самойловича такий варіант не влаштовував — саме тому він наполегливо домагався дозволу царя на військовий похід на Правобережжя, аби силою змусити Ханенка і Дорошенка присягнути «де юре» Московії, а «де факто» — саме йому, Самойловичу. Підсумки походу (який тривав з кінця січня по середину березня 1674 р.) стали першим серйозним успіхом Самойловича у справі «збирання земель» України: майже без опору на його бік перейшла більшість правобережних полків, а Михайло Ханенко на козацькій раді у Переяславі 17 березня 1674 року зрікся булави. Івана Самойловича було проголошено гетьманом Лівобережної та Правобережної України. Натомість Петро Дорошенко зачинився у Чигирині. Втім, Самойлович розумів, що капітуляція Дорошенка — лише справа часу. Взагалі протистояння Дорошенка і Самойловича — один із багатьох прикладів в українській історії, коли владні амбіції окремих особистостей (навіть яскравих та, безумовно, харизматичних) призводять до великих суспільних катастроф.

Майже два роки Дорошенко намагався переломити ситуацію на свою користь, проте запрошене ним турецьке військо — як і польські війська, які вирушили на Правобережжя у відповідь на оголошення цих земель сферою впливу Московії, —спричинило настільки великі руйнування у містечках та селах краю, і як наслідок — наростання ненависті в народі до гетьмана як до винуватця розрухи. Для Дорошенка єдино можливим виходом стала принизлива церемонія передачі булави Самойловичу 19 жовтня 1676 року. Цей день можна вважати датою формального закінчення Руїни — завершилася майже п’ятнадцятирічна епоха гетьманського дво-, три-, чотиривладдя. Як єдиний повноправний гетьман України (з іншого боку, важко говорити про повноправність у тодішніх умовах задушливих «московських обіймів»), Іван Самойлович укотре продемонстрував неабиякий талант політичного виживання. Черговим випробовуванням для нього стала навала турків 1677 року, які після втрати союзника-Дорошенка, знайшли йому несподівану заміну — Юрія Хмельницького: витягнули його зі стамбульської в’язниці, нагородили гучним титулом «князя Сарматії та України, володаря Війська Запорізького» й відправили з військом у ролі «піарщика».

Дворічні Чигиринські походи турків завдали Правобережжю настільки великих руйнувань та спустошень, що розпочалася масова втеча цивільного населення через Дніпро на Схід — подалі від війни та розрухи. Самойлович вирішив надати цьому неконтрольованому процесові «організованості» — за його наказом, козаки з вісьмох полків захопили основні міста Черкащини й переселили десятки тисяч людей на Лівобережжя. Масштаби цієї акції були воістину безпрецедентними. Попри явний позитив (як-не-як, а людей фактично евакуювали з району бойових дій), переселення супроводжувалося жорсткими заходами — населені пункти, з яких Самойлович вивів людей, були спалені за його наказом — разом із усім майном переселенців. У народі ця акція ще багато десятків років згадувалася страшним словом «згін».

Тим часом як Правобережжя палало у вогні (турки, кримські татари, поляки і московити буквально шматували його), на Лівобережній Україні було відносно спокійно. Гетьман чудово усвідомлював, що «багатовекторність», якою грішили його попередники (Юрій Хмельницький, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко), може дорого коштувати; тому навіть на рівні родинних стосунків він міцно пов’язав себе з Москвою: туди відправив на навчання синів (зробивши згодом полковниками — стародубським та чернігівським), доньку видав заміж за боярина Федора Шереметєва. Традиційні доноси на гетьмана до Москви — невід’ємна риса тогочасної української політики — не знаходили підтримки в Кремлі.

Але Самойловичу так і не вдалося взяти під повний контроль Запоріжжя. Іван Сірко не вибачив «Поповичу» своєї поразки у боротьбі за гетьманство 1672 року, а тому повсякчас демонстрував незалежність, підтримуючи контакти і з Польщею, і з Московією, але — в обхід гетьмана Лівобережжя. Самойлович, у свою чергу, намагався обмежити відносну незалежність Січі. Тримав біля Кодаку військо, аби контролювати нижню течію Дніпра, вимагав від запорожців інформації про все їхнє листування, а коли цар висловив бажання подарувати козакам прапори, рішуче протестував, доводячи, що такі регалії може мати лише гетьман. Але він усвідомлював, що позбутися бунтівного отамана неможливо: непопулярність гетьмана серед козаків була прямо пропорційною величезному авторитетові Сірка на Січі та й загалом серед народу Гетьманщини (і певною мірою — в Білокам’яній). Найвлучнішу характеристику відносинам Самойловича та Сірка дав Дмитро Яворницький у своїй монументальній праці «Історія запорозьких козаків»: «Сирко и Самойлович были бесспорно самыми сильными людьми своего времении и типичными выразителями воли управляемого ими народа. Оба они были верными слугами московского царя, оба по-своему любили свою родину, оба в той или другой мере ненавидели турок, татар и поляков, но оба же они столкнулись на одном и том же пункте и различно высказывались о средствах для спасения родины, и между ними возгорелась неугасимая вражда...» Напружено-суперницькі відносини гетьмана і кошового тривали до самої смерті Сірка у 1680 році.

Останній період володарювання Івана Самойловича позначився подією, вплив якої досить сильно відчутний і досі: у 1685 році, за активного сприяння гетьмана, київську митрополію було підпорядковано Московській патріархії. Зростання «апетитів» московського православ’я збіглося у часі з кризою київської митрополії, а Самойлович (який резонно вважав себе експертом у церковних справах) волею долі став виконавцем розробленого у Москві сценарію «приєднання». 29 червня 1685 року київським митрополитом (за попереднім таємним узгодженням із Москвою) було обрано луцького єпископа Гедеона Четвертинського. Самойлович наполіг на його кандидатурі, бо племінник Четвертинського Юрій був чоловіком дочки гетьмана. Після цього гетьман надіслав до Москви листи з проханням затвердити нового митрополита на посаді, що й відбулося 8 листопада 1685 року в присутності патріарха Йоакима. І лише після цих «випереджувальних» кроків Самойлович пише листа константинопольському патріарху Діонісію: «... бажаємо від вашого архіпастирського вселенського патріаршого достоїнства подати відпускне і простительне благословення, щоб була ця наша Київська малоросійська митрополія у підпорядкуванні святійшого і всеблаженного Іоакима, патріарха московського, і всієї Росії, і північних країн, а по ньому і в наступних російських патріархів...» Яким чином отримали «згоду» Діонісія, відомо: київську митрополію було віддано Москві на вимогу турецького великого візиря (підкупленого московськими послами) та в обмін на щедрі дарунки.

Для Самойловича ж його вирішальна роль у «передачі» української церкви Москві стала останньою спробою засвідчити свою відданість сюзерену: протиріч між ним та старшинською верхівкою ставало дедалі більше, а доноси на гетьмана до Москви почастішали. Причин для невдоволення у старшини вистачало: самовладність гетьмана, надто великий податковий тиск (який зріс під час Кримського походу 1686 — 1687 років), зрештою, й сама Кримська кампанія (розв’язана Московією після підписання «Вічного миру» з Польщею), провал якої багато хто ладен був також покласти на Самойловича. Черговий донос на гетьмана став для нього фатальним: 7 липня 1687 року «чолобитну» до царя підписали десять вищих представників гетьманського уряду. «Першу скрипку» у заколоті відігравав генеральний осавул Іван Мазепа. Чи передбачав Самойлович у 1674 році, коли помилував і наблизив до себе Івана Мазепу, колишнього порученця гетьмана Дорошенка (якого на шляху до Туреччини спіймав Сірко й хотів стратити), що через 13 років доведеться поступатися гетьманською булавою саме йому? Принаймні аби згадати про це (як і про власний шлях до гетьманства), доля відвела Самойловичу час: після позбавлення булави, конфіскації всього майна та висилки до Тобольська він прожив у цьому сибірському містечку ще три роки.

Непересічність постаті Івана Самойловича — не лише в довголітній політичній живучості. Його кар’єра стала класичним прикладом «життя за царя», але без «хепі-енду». А тому для Івана Мазепи, який наприкінці вже свого гетьманування спробував рішуче змінити «московський вектор», одним із визначальних чинників цього відчайдушного кроку, безперечно, була пам’ять про «урок Самойловича».

Категория: Гетьмани України та їх герби | Добавил: SovaVest (10.10.2009)
Просмотров: 2880 | Рейтинг: 5.0/1
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]