Зараз у науці нема
єдиної думки щодо походження Давньоруської держави і, зокрема, слова «Русь».
Існує норманська теорія про заснування Київської Русі варязькими князями (слово
«Русь» від фінської назви шведів — руотсі). За хозарською теорію поляни є не
слов'янами, а різновидом хозарів. За пантюркською
теорією слово «Русь» походить від іранського, означає «світлий» та належить іраномовним мешканцям одного з регіонів
Середнього Подніпров'я. Ці концепції мають під собою певну фактичну
основу (варязьке походження багатьох руських князів тощо), але ігнорують
повністю ту обставину, що державність — це результат тривалого соціально-економічного
і політичного розвитку, її не можна привнести ззовні. Тому чимало вчених
схиляється до думки, що Київська Русь утворилася на власній основі, внаслідок
тривалого процесу розкладу первіснообщинного ладу та формування станового
суспільства у східних слов'ян.
Переростання органів
племінного управління в державні органи сприяли перетворенню союзів племен у
«княжіння» державного типу.
Київська Русь
об'єднувала фактично всіх східних слов'ян і була найбільшим державним
утворенням у тогочасній Європі. її кордони простягалися від Ладоги й Білого
моря до Чорного моря та від Карпат до верхів'їв Волги. Територія складала 1,1 млн.
км2, населення — приблизно 5 млн. Найбільше місто — Київ (50 тис.
жителів).
Київська Русь була
конгломератом понад 20 різних племен і народностей. Вона утворилася як велика
середньовічна держава. Поряд з новими формами суспільного життя у слов'ян
зберігалося чимало пережитків: повинності селян обмежувалися сплатою данини,
скликалися народні збори — віче; для захисту кордонів Русі збиралося народне
ополчення, існував звичай кровної помсти за вбитих родичів.
Зміцнення
слов'янської держави прискорювало відмирання залишків первісних форм
суспільного життя, розвиток соціальних відносин. Спираючись на постійні
озброєні загони — дружини, князь у вирішенні питань державного життя не зважав
на віче, а скликав раду бояр їм же належала і вся судова влада: суд став
князівським. Князь і бояри захоплювали общинні землі та угіддя, силоміць
примушували селян-смердів не лише платити данину, а й відробляти певні дні в
їхніх господарствах. Крім цього, селяни мусили за наказом князя брати участь у
військових походах для завоювання нових земель і відсічі нашестям кочівників зі
сходу. У процесі формування феодальних
відносин виділилися окремі суспільні верстви. Київський великий князь вважався верховним власником усіх земель і
уособлював державну владу. У залежності від нього перебували місцеві
князі. Княжі воїни, дружинники, місцева знать утворювали стан бояр, які
володіли удільними вотчинами. До панівної верстви також належала міська знать і
священики. Дрібні торговці, ремісники належали до бідніших городян, перебували
на нижчій сходинці соціальної ієрархії. Також нижчий щабель цієї ієрархії
займали виробники-селяни,об'єднані у сільські територіальні общини.
Основною категорією населення були особисто вільні смерди. Смерди
сплачували державі данину, виконували на її користь певні повинності, мали
власну землю. Феодально залежним населенням були закупи (селяни, які потрапили
у залежність через позику, коли віддавали або відробляли, то ставали вільними);
рядовичі (селяни, які уклали договір і,
таким чином, потрапили у залежність). Дворова челядь та холопи працювали
на феодала і мешкали в його дворі, фактично перебували у становищі рабів.
Хліборобство було провідною галуззю господарювання, але у степовій смузі значного поширення набуло скотарство. На той час існували вирубна (лісові
місцевості) і перелогова (степ і лісостеп) системи землеробства. Не втратили свого
значення промисли, особливо мисливство, рибальство і бортництво. Також велике значення в Київській Русі мало
високорозвинене ремесло, найважливішою галуззю якого була чорна металургія.
Значного рівня досягли також інші ремесла — ювелірне, гончарство, ткацтво та
деревообробне виробництво.
Значного розвитку
набула торгівля. Поступово внутрішня торгівля концентрувалася у містах. Через
територію Київської Русі проходили три найважливіші торговельні шляхи: «із
варяг у греки», «соляний», «залозний».
В історії Київської
держави можна виділити такі основні періоди:
1. 882—972
рр. (з початку правління князя Олега до смерті князя Святослава) — період
швидкого зростання Київської Русі. За цей час було створено величезне
господарське й політичне об'єднання;
2. 980—1054
рр. (охоплює князювання Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого) — доба
закріплення Києвом своїх завоювань, досягнення вершини політичної могутності й
стабільності, економічного та культурного розвитку. На противагу
територіальному зростанню попереднього періоду в цей час переважає внутрішній
розвиток. Видатною подією цього періоду було прийняття християнства;
3. 1054—1240 рр. (охоплює період від смерті Я. Мудрого до
зруйнування Києва монголо-татарами) — період безупинних князівських
чвар, зростаючої загрози нападів кочівників та економічного застою. Він
пов'язаний із періодом удільної роздробленості Київської Русі.