Українські збройні сили періоду Гетьманату

Володимир КУПЧИК

В понеділок 29 квітня 1918 року на Конгресі партії Українських хліборобів – землевласників було проголошено Павла Скоропадського гетьманом всієї України. Начальник штабу Київської округи полковник Слівінський та кінний відділ під командою полковника Аркаса одразу ж стали виконувати накази гетьмана. Полк галицьких січових стрільців який не підтримав гетьмана був розформований. (Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія галицького стрілецтва. – Львів, 1991. – с.60.) Коновалець про гетьмана у своїх спогадах пише: "На підставі моїх спостережень я прийшов до висновку, що Павло Скоропадський – це людина чесна, але дуже слабовільна, українському народові та його справам дуже й дуже далека; видно було, що гетьман завзято вчився української мови, бо від часу першої моєї розмови з ним до наступної зробив великі поступи; майже в кожній розмові зі мною він підкреслював, що керується лише добром України і нарікав, що українці не хочуть його підтримувати, але одночасно оточував себе людьми крайньо ворожими до всього українського і майже сліпо слухав їх порад і вказівок”. (Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. – Київ, 1993. – с.128.)

Переворот відбувся дуже швидко і тільки троє членів гетьманської організації стали його жертвами. Причому ніхто, окрім галицьких січових стрільців, не виявив бажання битися за Центральну Раду. Цьому очевидно перш за все сприяло, те що німці стягнули до столиці значні військові сили, а в ніч з 26 на 27 квітня вони роззброїли Синьожупанну дивізію. (Гунчак Т. Україна перша половина ХХ століття. – Київ, 1993. – с.141.)

Прийшовши до влади гетьман Павло Скоропадський взявся за розбудову української армії, незважаючи на всілякі перешкоди. Військовим міністром гетьман назначив генерала О.Рагозу, віце-міністрами генерала О.Лігнава і контр-адмірала М.Максимовича. Було організована Генеральний Штаб в такому складі, - начальником залишився О.Сливинський, який перебував на цій посаді ще за Центральної Ради, помічник начальника штабу – полковник Какурін, перше генерал-кватирмайстерство з підвідділами-оперативними, розвідковим, зв’язку, топографічним і закордонним – генерал Дроздовський, друге генерал-катирмайстерство з підвідділами мобілізаційним, організації війська та головної шкільної управи – генерал Прохорович. Залізничний відділ, інспектура артилерії, військово-технічна інспектура та інспектура повітряних сил підлягала безпосередньо начальнику штабу. (Крип’якевич І. та ін. Історія Українського Війська. – Львів, 1992. – с.425.)

Рада міністрів 24 липня 1918 року ухвалила закон про загальний військовий обов’язок та затвердила план організації армії вироблений генеральним штабом. Протягом літа були ухвалені також закони про організацію військового судочинства, військово-санітарної служби та постачання. Час дійсної військової служби визначено на термін два роки в піхоті, в кінноті та артилерії три роки, на флоті чотири; служба в запасі мала тривати до 38 року життя, а в ополченні від 39 до 45 року життя. У мирному стані армія повинна була налічувати 175 генералів, 14930 старшин, 2975 військових урядовців, 291221 підстаршин і козаків та 63081 коней. Щорічні видатки на військо ухвалені в сумі 1,254 міліардів карбованців. Набір новобранців до армії призначено на 15 листопада 1918 року і 1 березня 1919 року. В загальному українська армія повинна була б складатись з восьми армійських корпусів, одної сердюцької дивізії, восьми корпусних кінних полків, окремої таврійської пішої бригади, чотирьох кінних дивізій, окремої кінної бригади, двох понтонних куренів, трьох окремих важкогарматних бригад, трьох повітряних інспектур, двох інспектур повітроплавних куль, ескадрилії бомбардувальників, повітряної школи, чотирьох залізничних куренів, дев’яти інспектур кінного ремонту, восьми ремонтних депо, булавного кінного полку, чотирьох запасних кінних полків, 108 повітових комендатур, а також до осені 1918 року мали бути організовані військова академія з трирічним навчанням, чотири кадетські школи, дві військові школи старшин для піхоти та по одній для кінноти, артилерії та технічної служби. Корпуси мали поповнюватись територіально і одержували назви за своїм розташуванням 1 – волинський, 2 – подільський, 3 – одеський, 4 – київський, 5 – чернігівський, 6 – полтавський, 7 – харківський, 8 – катеринославський. Корпус складався з двох піхотних дивізій, двох бригад польових гармат, одної бригади важких гармат, одного корпусного кінного полку, чотирьох радіотелеграфічних сотень, чотирьох мотоброньованих сотень, одного повітряного парку, одного технічного куреня, одного санітарного куреня і двох залізничних сотень. Піхотна дивізія складалась з трьох піхотних полків; піхотний полк з трьох куренів; курінь з трьох стрілецьких сотень і сотні скорострілів. Кінна дивізія мала дві бригади, один кінно-гарматний полк, кінну сотню піонерів, сотню мотоциклістів, сотню кінних розвідників; бригада складалась з двох кінних полків, полк з п’яти кінних сотень і кінна сотня скорострілів. В склад 1 кінної дивізії увійшли полки: 1 кінний чугуївський, 2 ізюмський, 3 чернігівський, 4 сумський; до складу 2 кінної дивізії: 5 кінбурнський, 6 ольвіопільський, 7 володимирський, 8 український; до складу 3 кінної дивізії: 9 тираспільський, 10 новгородсіверський, 11 одеський, 12 полтавський; 4 кінної дивізії: 13 стародубський, 14 охтирський, 15 білгородський, 16 вознесенський; окремої кінної бригади; 17 бужський і 18 київський. Гарматна бригада складалась з трьох полків, у кожному по три батареї. Разом у складі української армії повинно було б бути 54 піхотні полки, 28 кінних полків, 48 полків польових гармат, 33 полків важких гармат і 4 кінно-гарматні полки. (Крип’якевич І. та ін. Історія Українського Війська. – Львів, 1992. – с.427.)

Протягом осені 1918 року були сформовані майже всі старшинські і підстаршинські кадри в корпусах і кінних дивізіях, більшість з яких навчались перед війною і здобули досвід під час війни в царської армії. Гетьман Павло Скоропадський намагався створити боєздатну, професійну армію, і тому пішов на залучення до служби в українській армії царських офіцерів. Такий крок створив досвідчену офіцерську ланку в армії, але їй очевидно бракувало патріотизму, а подекуди і проводили ворожу політику до всього українського. Це проявлялось, в основному, в тому, що був виданий наказ яким заборонялось приймати до армії офіцерів воєнного часу, а якраз більшість національно свідомих офіцерів було саме офіцерами воєнного часу.

Про це в своїх спогадах говорить також і Лонгин Цегельський, який вважав гетьмана людиною щирою і правдиволюбивою. І вірить щиро в те, що він намагався побудувати сильну українську державу і особливо нарікав те, що українські опозиційні партії відмовились співпрацювати з ним, а наявним кадрам бракувало патріотичного натхнення. (Цегельський Л. Від леґенди до правди. - Нью Йорк - Філадельфія, 1960. - с.89.)

Павло Скоропадський жалів, про те, що січові стрільці не підтримали його влади і їх було розформовано, і тому коли в серпні січові стрільці віришили організуватись в збройну частину, гетьман підписав наказ 23 серпня 1918 року про утворення Окремого загону Січових Стрільців. Незважаючи на перешкоди російських офіцерів до Білої Церкви, де організовувся загін, прибули курінь Р.Сушка, сотня М.Мареніна, артбатарея Р.Дашкевич. Були запрошені старшини з легіону УСС, який перебував тоді на надніпрянщині, але тільки троє відгукнулись – Б.Гнаткевич, В.Чорній та В .Стрільчук. (Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія галицького стрілецтва. – Львів, 1991. – с.62.) На початок антигетьманського повстання окремий загін січових стрільців нараховував 46 старшин та 816 підстаршин і стрільців, які мали на озброєнні 400 багнетів, 30 шабель, 12 скорострілів та 4 польові гармати.

Окрім розформованої і потім знов відновленої формації січових стрільців, від військ Центральної Ради залишились служити гетьману козаки Запоріжського Корпусу, перейменованого в Окрему Запоріжську дивізію. Дивізія мала у своєму складі перший, другий і третій запоріжські піхотні полки, Гайдамацький полк, кінний полк ім.Гордієнка, гарматний полк, кінногарматний дивізіон, інжинерний полк, автопанцирний полк і повітреплавну ескадру. Дивізія за весь час гетьманської влади охороняла північно-східні кордони України. Також, окрім запоріжської дивізії, залишилось ще два військові відділи, - Запоріжський Кіш у Могилеві Подільському і Чорноморський Кіш у Бердичеві.

За гетьмана була створена в липні 1918 року сердюцька дивізія, з добровольців у віці 18-25 років, і призовників 1899 року. В дивізію набирали в основному вихідців з заможних селянських родин, і ця дивізія мала служити основною опорою гетьмана. Дивізія пройшла двомісячний вишкіл і була влаштована на зразок гвардійських частин, командиром дивізії був полковник Клименко. В жовтні 1918 року дивізія складалась з чотирьох піхотних полків, кінного лубенського полку, гарматного і автопанцирного дивізіону і технічної сотні, гарматна бригада знаходилась ще в стані формування, нараховувала дивізія близько 5000 сердюків.

В червні 1918 року закінчено формування в Володимирі з полонених в Австрії Першої Козацько-Стрілецької дивізії або як її називали – дивізії сірожупанників або сіра дивізія, а в серпні вона була передана гетьманському уряду. У склад дивізії входили чотири піхотні полки, гарматний полк і технічна сотня. Піхотний полк складався з трьох полків кожний по чотири стрілецькі сотні, сотні скорострілів, кінної і зв’язкової чети, учбової сотні та сотні піших розвідників. Командантом дивізії призначено підполковника Перлика. Дивізія розташовувалась коло Стародуба й Конотопу, на кордоні з Радянською Росією. Назагал, в листопаді 1918 року, українські військові формування нараховували 60 тисяч. (Крип’якевич І. та ін. Історія Українського Війська. – Львів, 1992. – с.430.)

Впродовж свого перебування при владі гетьман Павло Скоропадський намагався впровадити в життя ідею відродження козацтва на Україні (оскільки ще в середині жовтня 1917 року П.Скоропадський був обраний на Всеукраїнському з’їзді Вільного Козацтва, який проходив в м.Чигирин Наказним Отаманом Вільного Козацтва всієї України). (Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань. – Львів, 1994. – с.428.) З цією метою гетьман видав в червні 1918 року наказ про організацію козацтва, як окремого напіввійськового стану, спираючись на лицарські традиції козацтва, які жили у спогадах населення, створити із заможного селянства добре організований і озброєний прошарок населення, на який міг спиратись гетьман. Гетьманським універсалом 16 жовтня 1918 року відновлено козацтво. Козаки однієї губернії становили кіш, яким керував кошовий отаман, котрий підпорядковувався гетьману. Кіш складався з кількох полків, в які об’єднувались козаки з декількох повітів. Окрім гетьмана всім козацтвом керувала Велика Козацька Рада, яка складалась з 32 членів. Кошовими отаманами козацтва стали: київського коша - полковник Глібовський, полтавського коша - полковник Козинця, чернігівського коша – генерал Нагорський, волинського коша – полковник Борковський, слобідського коша – полковник І.Омелянович-Павленко, запорожського коша – генерал М.Омелянович-Павленко, новозапорожського коша полковник Гоголь-Яновський, подільського коша – генерал Сокира-Яхонтов. Подальша розбудова козацтва була перервана антигетьманським повстанням. 

На момент коли у Києві відбувся гетьманський переворот, над майже всіма кораблями Чорноморського флоту було піднято 29 квітня 1918 року українські прапори. Особистий склад флоту був досвідченим і фаховим, хоча в більшості неукраїнців, але віддано служили під українським прапором. Гетьман створив міністерство морських справ, а також декілька комісій для вироблення основ розбудови українського флоту.

В день проголошення гетьманату командант флоту контрадмірал Саблін надіслав телеграму до Києва і до німецького командування прохаючи припинити наступ німецьких військ на Севастополь. Контрадмірал Саблін не отримавши відповіді і не бажаючи щоб кораблі потрапили в руки німців, наказав всім кораблям які можуть плисти відправитись в Новоросійськ, а контрадмірал Остроградський (свідомий українець) мав командувати над кораблями які залишаться в Севастополі. 30 квітня 1918 року вже під вогнем німецьких військ перша бригада лінійних кораблів, дреднавти "Цариця Катерина Велика” і "Воля” і 15 міноносців покинула Севастополь. 1 травня німецькі війська зайняли Севастополь де під командою контрадмірала Остроградського залишилось 7 лінійних кораблів старого типу, крейсери "Кагул”, "Память Меркурія” і "Прут”, кілька міноносців, усі 22 підводні човни і різні кораблі окремого призначення. Німці проголосили кораблі тимчасово полоненими і почали піднімати німецькі прапори. Ескадра Сабліна дійшла до Новоросійська де підняла Андрієвський прапор, а коли німці поставили ультиматум повернутись в Севастополь, 17 червня 1918 року тільки дреднавт "Воля”, гідрокрейсер "Троян” і 7 міноносців вийшло в напрямку на Севастополь, а решта кораблів під впливом більшовиків було затоплено. Тоді ж турки забрали крейсер "Прут”, який стояв під українським прапором, на тій підставі, що це турецький "Меджидіє”, який затонув під Одесою 15.07.1915, а потім був піднятий і відремонтований під назвою "Прут”. (Крип’якевич І. та ін. Історія Українського Війська. – Львів, 1992. – с.445.) Водночас в міністерстві морських справ надіялись, що все з часом нормалізується, і там йшла робота. Наказом від 15 липня 1918 року проходить закон про уніформу для українського флоту, 18 липня - закон про прапор українського флоту, вироблено закони про корпус старшин воєнно-морської справи, про воєнно-морських агентів за кордоном, про демобілізацію кораблів торгівельного флоту, виробляють штати корпусу лоцмайстерських дистанцій, штати корпусу морської охорони побережжя, закон про Раду міністерства морських справ. Відбувається зміна назви деяких кораблів, - 17 вересня 1918 року перейменовано канонірський човен "Кубанець” на "Запорожець”. Нарешті, коли німці передали Україні майже весь флот, що перебував в Севастополі, 11 листопада 1918 року появляється наказ гетьмана, де прийнято бойовий розклад флоту, тимчасовий табель доповнення кораблів і штабів з тим, щоб призначити старшин і священиків. Другий наказ у морських справах виданий 12 листопада №609/300 оголошує перший набір новобранців і встановлює штаб навчального відділу для новобранців. Наказом №594/288 від 12 листопада контрадміралові Клочковському надано права тимчасового команданта морських сил, а адмірала Покровського призначено міністром морських справ.

Морська піхота за гетьмана складалась з корпусу морської охорони побережжя Чорного Моря, в склад якого входили три полки морської піхоти неповного складу, а воєнно-морська авіація флоту нараховувала до 20 гідропланів.

Коли ж німці передали Україні Пінську річну флотилію, був виданий наказ №643/322 від 23 листопада 1918 року про післання комісії для перебрання цієї флотилії під головуванням капітана І рангу Іллютовича. (Крип’якевич І. та ін. Історія Українського Війська. – Львів, 1992. – с.446.)

Подальшу розбудову української армії перервало антигетьманське повстання, яке розпочалось в Білій Церкві і основним ядром якого були січові стрільці. Повстанці зайняли 17 листопада Фастів, а 18 листопада в бою біля станції Мотовилівка розбили полк гетьманських сердюків та батальйон офіцерів. (Гунчак Т. Україна перша половина ХХ століття. – Київ, 1993. – с.154.) Незабаром на бік повстанців перейшли полки сердюцької дивізії, перший сердюцький кінний лубенський полк, на лівобережжі повстання підтримали Запоріжська та Сірожупанна дивізії та кадри полтавського корпусу. Німецькі війська дотримувалось нейтралітету і тільки в Києві, Вінниці та Козятині дійшло до більших сутичок. Гетьманські збройні відділи чинили опір тільки в Києві, і в деяких місцевостях на Чернігівщині і Волині. Повстанці 12-13 грудня 1918 року розвинули загальний наступ на Київ, і 14 грудня зайняли столицю. Того ж дня гетьман Павло Скоропадський відрікся влади і виїхав до Німеччини. Флот незабаром потрапив в руки військ Антанти і незабаром більшість була переведена в Стамбул, а згодом в Бізерту.

Так завершилось існування Гетьманщини на Україні і її збройних сил, які в своїй більшості перейшли на бік повстанців в ході антигетьманського повстання.