Питання походження східних слов’ян і на
сьогодні є недостатньо вивченим. Існує декілька версій відносно територій, де
формувався східнослов’янський етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною
є та, згідно якої перший етап складання слов’янства, так званий
передслов’янський, сягає другої половини II– I тис. до н. е. Саме тоді почалося
формування декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для
слов’ян.
Передслов’янський період пов’язаний із виникненням на
правобережній лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, яка, на думку
більшості вчених, є спільною для всього сло-в’янства. У той період населення
межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим, жило в основному за рахунок
землеробства, ремесел і торгівлі.
Уперше слов’яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.)
під назвою „венеди”, які жили між р. Одрою і Дніпром. Пізніше, на середину I
тис. н. е., з венедів вирізнилися дві групи слов’янського населення – анти і
склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону та Азовського моря
й склали згодом східну гілку слов’янства.
Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство.
Значного розвитку набули і ремесла – ливарне, ковальське, ювелірне,
каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з
містами–державами Північного Причорномор’я та арабськими країнами. Окрім цього,
річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним
шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі
племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на
народних зборах – віче.
Анти часто воювали проти готів, загрожували північним кордонам
Візантії по Дунаю. А в середині V ст. підкорені гунами анти разом із ними брали
активну участь у Балканських війнах.
Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV –
початок VII ст.) і у 602 році загинула під натиском аварів. Після цього у
письмових джерелах анти вже не згадувалися. Починаючи з VII ст., у літературі
трапляється назва „слов’яни” – людність, яка мешкала на правому березі Дніпра.
Незабаром сформувалося понад 10 великих племінних об’єднань східних слов’ян,
які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі. Перелік цих об’єднань
міститься у „Повісті минулих літ”: поляни, древляни, дреговичі, дуліби,
волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в’ятичі, кривичі,
радимичі, ільменські словени. Поступово склалися й великі спільноти. Існують
згадки про три центри – Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська
земля), Артанію (за визнанням більшості вчених – Ростово-Суздальська земля).
Ранні слов’яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла
були дерев’яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов’ян
варто виділити – Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів.
Жили ранні слов’яни за традиціями родоплемінного
ладу. Майном, передусім землею, володіли великі роди – патріархальні об’єднання
за кровною спорідненістю. Але поступово відбувається перехід до сусідської
общини, за якої визначальним було не походження, а місце проживання.
Суспільний лад ранніх слов’ян характеризувався переходом від
первісного демократизму до військово-племінного угрупування, за якого влада
концентрується в руках сильних вождів (князів). Спершу ті обираються разом зі
старшиною на народних віче, а далі їх влада пеpедається у спадок.
Життя і праця східних слов’ян були тісно пов’язані зі своєю сім’єю
і природою. Це і визначило два основних культи – обожнення сил природи і культу
пращурів. Систему вірувань ранніх слов’ян, коли вклоняються Сонцю, Місяцеві,
вогневі, дощеві, називають язичництвом. Поступово формується пантеон богів,
серед яких найбільш шанованими були: Дажбог – бог Сонця й добра; Перун – бог
грому; Сварог – бог неба; Дана – богиня води; Стрибог – бог вітрів; Велес – бог
худоби.
Служителями язичницької релігії були жерці, їх називали волхвами.
Ці люди володіли, окрім релігійних, ще й медичними, астрономічними знаннями.
Вірили східні слов’яни і в духів – домовиків, водяників,
лісовиків, мавок, русалок тощо.
Уже в ті часи, ґрунтуючись на природних спостереженнях, наші
пращури створили календар, який складається із 12 місяців і чотирьох пір року.
Новий рік починався у березні – тоді, коли день починав переважати ніч.
Розвивалось у східних слов’ян й ужиткове мистецтво зі „звіриним” і
„геометричним” жанровими стилями. Вдосконалювалась й музична творчість.
Східні слов’яни створили високу культуру, яка поступово стала
першоосновою духовного розвитку майбутньої України.
Протягом VIII–IX ст. слов’яни розселилися по території Східної
Європи. Найбільшими слов’янськими племенами були: поляни, що жили на Середній
Наддніпрянщині, сіверяни – на р. Десна, в’ятичі – на Оці, на заході від полян –
дреговичі та древляни. По течії р. Західний Буг лежали землі волинян і дулібів.
У цей час основною формою суспільного ладу були спілки племен, які часто
переходили у більш складні об’єднання.
На північному заході сусідами східних слов’ян були варяги (племена
балтів і норманів), на сході й півдні – кочові племена хозарів, печенігів,
булгар, з якими у східних слов’ян часто виникали зіткнення за контроль над
річками, що слугували торговими шляхами до Візантії та країн Сходу.
Поступово племінні спільноти трансформувалися у племінні
князівства, які властиві перехідному етапові до феодального суспільства.
Знизилася роль народного віча, довкола князів формувалися дружини – групи
професійних вояків. Дружина є головним інструментом, за допомогою якого князь
збирав данину, завойовував нові землі. Найбільш знатні дружинники складали
дорадчий орган при князеві – боярську раду.
Починається формування верстви великих землевласників – бояр, які
отримували землю (вотчину) за службу в князя. Тепер земля могла передаватись у
спадок. Основна ж частина селянства – смерди – платили князеві данину й
виконували різні повинності. Таким чином наявним було соціальне розшарування.
Але в цей період ще не було держави як легалізованого апарату примусу.
Формування державності у східних слов’ян зумовлювалося низкою
соціально-економічних і політичних чинників.
Підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення
додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім
зменшилась необхідність спільного обробітку землі. Земля стала переходити у
власність окремих сімей. За соціальним розшаруванням почалась класова
диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники –
на феодально залежне населення.
Розвиток ремесла зумовив поглиблення суспільного розподілу праці,
розширення обміну всередині та між общинами, що в свою чергу викликало
активізацію торгівлі та виникнення постійних поселень. Пожвавилася й зовнішня
торгівля. Особливо розвивались торгові зв’язки з Великою Моравією, Хазарією,
Візантією.
Збільшення розмірів території, військова активність вимагали нових
методів і форм управління. Народні збори стають неефективними. На перший план
виходить князівська влада – спочатку виборна, а потім спадкоємна.
Зовнішньополітична діяльність сприяла виділенню дружини в особливу
привілейовану групу професійних військових, яка поступово стала органом
примусу.
Крім внутрішніх факторів, важливу роль у державотворчому процесі
відігравали зовнішні – насамперед постійна загроза з боку сусідніх кочових
племен.
Таким чином, зміни, що відбулися в суспільному житті східних
слов’ян у VI–IX ст., перш за все – піднесення землеробства, ремесел і
торгівлі, розклад родовообщинного ладу і класова диференціація, виділення
дружини на чолі з князем у привілейований стан, поява перших протодержав,
сприяли створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла Древньоруська держава –
Київська Русь.
„З Повісті минулих літ”
Походження і розселення слов’ян
...Слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а
інші – деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип’яттю і Двіною і
називалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами – од річки,
яка впадає в Двіну і має назву Полота; од сеї [річки] вони прозвалися
полочанами. Слов’яни ж, [що] сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм
іменем – [словенами]; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі
ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами. І так розійшовся
слов’янський народ, а від його [імені] й дістали [свою] назву слов’янські
письмена.
Коли ж поляни жили особно по горах сих [київських], то була тут
путь із Варягів у Греки, а із Греків [у Варяги]: по Дніпру, а у верхів’ї Дніпра
– волок до [ріки] Ловоті, а по Ловоті [можна] увійти в Ільмень, озеро велике.
Із цього ж озера витікає Волхов і впадає в озеро Нево, а устя того озера
входить у море Варязьке. І по тому морю [можна] дійти до самого Риму, а од Риму
прийти по тому ж морю до Цесарограда, а від Цесарограда прийти в Понт-море, у
яке впадає Дніпро-ріка. Дніпро ж витікає з Оковського лісу і плине на південь,
а Двіна із того самого лісу вибігає і йде на північ, і входить у море Варязьке.
Із того ж лісу витікає Волга на схід і вливається сімдесятьма гирлами в море
Хвалійське. Тому-то із Русі можна йти по Волзі в Болгари і в Хваліси, і на схід
дійти в уділ Симів, а по Двіні – у Варяги, а з Варягів – і до Риму, од Риму ж –
і до племені Хамового. А Дніпро впадає в Понтійське море трьома гирлами; море
це зовуть Руським. ...
...Поляни, що жили особно, як ото ми сказали, були з роду
слов’янського і назвалися полянами, а деревляни теж [пішли] від слов’ян і
назвалися древлянами. Радимичі ж і вятичі [походять] од ляхів. Бо було в ляхів
два брати [один] Радим, а другий Вятко. І, прийшовши, сіли вони: Радим на
[ріці] Сожу, [од якого] й прозвалися радимичі, а Вятко сів своїм родом на Оці,
од нього прозвалися вятичі. І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і
радимичі, і вятичі, і хорвати. Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а
уличі [й] тиверці сиділи по [другому] Бугу і по Дніпру; сиділи вони також
поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до
моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки „Велика
Скіфія”.
Звичаї слов’ян
[Усі племена] мали ж свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне
– свій норов. Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і
поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до
свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не
ходив жених по молоду, а приводили [її] ввечері; а на завтра приносили [для її
родини те], що за неї дадуть. А деревляни жили подібно до звірів, жили
по-скотськи: і вбивали вони один одного, [і] їли все нечисте, і весіль у них не
було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і вятичі, і сіверяни один
обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і
срамослів’я [було] в них перед батьками і перед невістками. І сходилися вони на
ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі, з якою
ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони. А коли хто вмирав – чинили
вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь
мерця, спалювали [його]. А після цього, зібравши кості, вкладали [їх] у
невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як [це] роблять вятичі й
нині. Сей же обичай держали і кривичі, й інші погани, не відаючи закону Божого,
бо творили вони самі собі закон. Прикликання варягів. Княжіння Аскольда і
Діра в Києві (IX ст.) Вигнали [чудь, словени, кривичі і весь]
варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в
них правди, і встав рід на рід, і були особиці в них, і воювати вони між собою
почали. І сказали вони: „Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і
рядив за угодою, по праву”.
Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів –
русь, як ото одні звуться свеями, а другі – норманами, англами, інші – готами,
– отак і ці. Сказали русь, чудь, словени, кривичі і весь: „Земля наша велика і
щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами”.
І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли
русь. І прийшли вони спершу до словен, поставили город Ладогу. І сів у Ладозі
найстарший [брат] Рюрик, а другий, Синеус, – на Білім озері, а третій, Трувор,
– в [городі] Ізборську. І од тих варягів дістала свою назву Руська земля.
А по двох літах помер Синеус і брат його Трувор, і взяв Рюрик
волость усю один. І, прийшовши до [озера] Ільменя, поставив він город над
Волховом, і назвали його Новгородом. І сів він тут, князюючи і роздаючи мужам
своїм волості, [звелівши їм] городи ставити: тому – Полоцьк, тому – Ростов,
другому – Білоозеро. А варяги по тих городах є приходні. Перші насельники в
Новгороді – словени, а в Полоцьку – кривичі, в Ростові – меря, у Білоозері –
весь, в Муромі – мурома. І тими всіма володів Рюрик.
І було в нього два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри.
І відпросилися вони [в Рюрика піти] до Цесарограда з родом своїм, і рушили
обидва по Дніпру. Ідучи мимо, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи
„Чий се город?”. А вони [тамтешні жителі] сказали: „Було троє братів, Кий, Щек
[і] Хорив, які зробили город цей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і
платимо данину хазарам”. Аскольд і Дір зостались удвох у городі цьому, і
зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею. А Рюрик княжив у
Новгороді.