Великодні жнива тетіївських гайдамаків - Все про Тетіїв та тетіївщину - Історія Тимошні - Каталог статей - Tetiy
Суббота
03.12.2016
09:47
Категорії розділу
Все про Тетіїв та тетіївщину [21]
Все про Бурківці [5]
Все про Високе [2]
Все про Галайки та Софіполь [2]
Все про Голодьки [2]
Все про Горошків [2]
Все про Денихівку [5]
Все про Дзвеняче [2]
Все про Дібрівку Дородку та Дубину [1]
Все про Кашперівку [3]
Все про Клюки [3]
Все про Кошів та Погреби [4]
Все про Михайлівку [1]
Все про Ненадиху [2]
Все про Пятигори та Одайполе [4]
Все про Росішки [2]
Все про Скибинці [3]
Все про Стадницю [2]
Все про Степове [2]
Все про Тайницю [1]
Все про Теліженці [3]
Все про Хмелівку [1]
Все про Черепин, Черепинку та Григорівку [1]
Форма входу
Новости загрузка новостей...
Тетиев
rp5.ua
Наше опитування
Оцените мой сайт
Всего ответов: 261
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Мини-чат
200

Tetiy

Каталог статей

Главная » Статьи » Історія Тимошні » Все про Тетіїв та тетіївщину

Великодні жнива тетіївських гайдамаків

Роман Коваль

(Багряні жнива Української революції)


Великодні жнива тетіївських гайдамаків

У Тетіїв прийшла Великодня субота. Та тетіївське жіноцтво якось мляво, навіть недбало готувалось до Паски. Не відчувалося передсвяткової радості. Більше того, жінки з острахом чекали свята. Причиною була чутка, що на Тетіїв знову йде більшовицьке військо – щоб покарати тетіївців за повстання проти совєтської влади. І кара ця мала впасти на людські голови саме на Паску. Казали, що загони, як і в минулі рази, складені були з китайців, латишів, мадярів і "руських”, а очолюють їх тетіївські "жидки”, які врятувалися від погрому. Час тодішнього повстання проти "комуножидівської” влади якраз припав на якесь релігійне юдейське свято. І ось тепер євреї мали "віддячити” християнам на їхнє свято. Допомогти їм святити паски...

Уже кілька місяців у Тетієві всім заправляв більшовицький воєнком Григорій Винниченко. Був він чоловіком неграмотним, напівбожевільним і втіху та розраду знаходив у безперервному насильстві. Наводив жах не тільки на Тетіїв, але й на околишні села. Не було такої ночі, щоб місцеві чекісти та червоноармійці не розстріляли хоч декількох людей – "за те тільки, що вони українці чи служили у війську українському чи в якій-небудь (українській) установі”. А наприкінці березня 1920 року за наказом Винниченка у Тетієві було розстріляно тридцять осіб – переважно козаків та старшин Армії УНР Зимового походу, які внаслідок хвороб чи поранень лишилися на лікування в околицях Тетієва.
На цей терор українські підпільники під проводом Оверка Куравського відповіли сміливим терористичним актом: 28 березня, якраз на Вербну неділю (за іншими даними, 25 березня), повстанець Микола Шостопал кинув зв’язку гранат до зали ратуші, де зібрались місцеві більшовицькі начальники. Гранати розірвалися прямо на столі, за яким провадилася нарада. Загинув помічник воєнкома Бурмос і кілька червоних. Було й багато поранених. Трохи пізніше в перестрілці загинув командир окремого відділу червоних Масолов. У той день підпільники поранили й кільканадцять червоноармійців-китайців. Були й жертви серед повстанців: так, намагаючись кинути зв’язку гранат, підірвався Микола Савицький...
Минув день. Червоні притихли. Місцеві люди, які чекали на відплатну каральну операцію, були здивовані пасивністю москалів. І осміліли. Вони починали розуміти, що "збройна боротьба – єдина раціональна боротьба, що московське військо можна й треба бити”.
Під час урочистого похорону Бурмоса, Масолова та інших повстанці обстріляли "червону процесію” з кулеметів. "Винниченко втік, а його відділ розбігся”. Карний елемент, який є в кожному містечку, скориставшись відсутністю влади, почав грабувати євреїв та палити їхні хати. Хто знає, може, й українські селяни долучилися до розподілу "воєнної здобичі” – адже євреї в багатьох небезпідставно ототожнювалися з немилосердною совєтською владою. Хто заперечить, що особливо багато їх було серед каральних органів окупантів. Під час відплатної антиєврейської акції постраждали, напевно, і невинні люди, які жодного стосунку до ЧК чи міліції не мали...
Не відразу повстанці встановили в містечку порядок – лише на третій день. Було засновано Комітет охорони ладу й громадського спокою. Створено й самооборону, яка відповідала за порядок у місті. На чолі її став колишній поручник 12-го Брацлавського полку російської армії М. Шляхтиченко.
Тетіїв поволі зализував рани. Та 1 квітня, пізно ввечері, до міста вступив 6-й експедиційний відділ. Для початку червоні виарештували і розстріляли варту громадської самооборони.
Близько 7-ї години ранку сформовані з китайців, латишів і мадярів відділи в повному бойовому порядку вирушили до передмістя Тетієва – Плоханівку. Несподівано вони були зустрінуті кулеметним і рушничним вогнем. У запеклих дводенних боях повстанські групи Оверка Куравського, хорунжого Братка та поручника Романенка завдали ворогові тяжких втрат. Зокрема, у боях за Плоханівку загинув і командир більшовицької частини, московський чекіст Нєґуляєв.
На третій день більшовики все ж вдерлися до Плоханівки. "Вони зразу почали підпалювати хати в селі. Із завогнених будинків вискакували люди, запаморочені отруйним гризьким димом, – свідчив Василь Задоянний. – Коли вибігли вони на дорогу, большевики зустріли їх густим рушничним і кулеметним вогнем. На селян, що почали розбігатися, кидали в’язки ручних гранат, ранених добивали прикладами або живцем вкидали назад до хат, що горіли... Бойові групи почали втрачати зв’язок між собою...”
Оточивши передмістя, червоні провели масові арешти. Насамперед полонили українську інтелігенцію та авторитених селян. Перед тим як розстріляти, роздягли їх догола. Тим часом поручник Шляхтиченко несподівано обстріляв карателів із кулемета, давши можливість приреченим рятуватися втечею. Так голі й пішли врозтіч...
"Ціле місто було у вогні...” Тим часом розбуджені дзвонами на сполох до тетіївців приєдналися селяни з сусідніх сіл – Теліжинців, Росішок, Ситківців, Дзвенячого й Михайлівки. Прийшли на допомогу відділи отамана В. Зраєцького.
6 квітня о 4-й годині ранку повстанські відділи почали штурм Тетієва. В цьому незвичайно жорстокому бою жодна зі сторін довший час не мала переваги. Нарешті більшовики "заламалися й почали втікати, кидаючи зброю й амуніцію. Почалась погоня за втікачами... Всі горіли жадобою помсти... На Слобідській греблі 2-й курінь під командою поручника Цибрія загородив москвинам дорогу. Почалась масакра. Вороги, збившись докупи, не знали, де дітись. Одні з них кидали зброю і скакали в річку... але й там їх чекала незавидна доля”. Тих, кому пощастило переплисти на другий берег Роськи, селяни вилами скидали назад у воду...
Після перемоги тетіївські козаки пройшли парадним маршем вулицями зруйнованого Тетієва... Весело лопотіли прапорці на козацьких списах. Повстанці співали "Ми – гайдамаки...” Серед них було багато хлопчаків і сивих дідів. В огні Української революції вояками ставали всі: хлібороби, торговці, ремісники, діти, жінки...
Так Тетіїв став повстанським центром. Тут діяв повітовий повстанський штаб. Невдовзі він перетворився на Таращанський кіш Запорозької Січі. Кошовим отаманом обрали Оверка Куравського, а його помічниками (заступниками) – Сліпанського і Комашенка, уповноважених представників командарма Михайла Омеляновича-Павленка.
Кожне село ставало сотнею, а кожна волость – полком. "Усе населення району було поділене на реєстрове (од 21 до 35 літ) і нереєстрове (од 35 і старше)”.
Селяни відчули свою силу. Тому на них не справили враження комуністичні листівки, які хтось тихцем розкидав у селах. У них наказувалося здати зброю, видати ватажків повстання, в іншому випадку всі чоловіки від 18 до 50 років, мовляв, будуть розстріляні, а оселі їхні спалені.
Але кому треба було здавати зброю, кому видавати ватажків? Григорій Винниченко втік аж у Білу Церкву. Отож ніхто і не думав виконувати цих "грізних” наказів: селяни, взявши до рук зброю, ставали гайдамаками. А саме гайдамаків – лютих і нещадних – слід було боятися...
Ще на стадії формування Тетіївського полку більшовики повели наступ із боку Погребища. Проти них виступив отаман Куравський. Та до серйозного бою не дійшло: ворог вирішив за розумне вчасно відступити.
9 квітня, на Великодню суботу, до Тетієва підійшов новий каральний відділ – 4-й експедиційний. І хоч цього нападу сподівалися кожний день, усе ж більшовикам вдалося непоміченими підійти до самих околиць.
Вранці в повстанському штабі всі ще спали, коли прибіг схвильований старшина Романюк. Засапавшись, він оповідав, що встав удосвіта, аби зі свого хутора завчасно добратись до штабу, і "тілько” вийшов на Бугаївський шлях, як уздрів валку, а поперед неї військо. Підбіг ближче – червоноармійці! Чоловік двісті. Є кулемети. Насилу обігнав їх, щоб встигнути попередити.
Ударили в дзвін на тривогу. Послали вершників до вартових на становища та в сусідні села – за підмогою.
Люд заметушився. Всі посунули на Кінську торговицю – місце збору снігурівців. Хто з рушницею, хто з "обрізком”, хто з косою чи вилами, а то й просто з дрюком.
Із високого майдану Кінської торговиці все було видно як на долоні. Широке зеленіюче поле, через яке довгою сірою биндою тягнувся шлях на Бугаївку. А по шляху ген-ген із-за горбка сунеться чорною гадюкою більшовицька валка. Наближається. Ось вже видно і сіренькі крапочки – люди. Цілий ряд... Він розтягується на полі все ширше й ширше – в лаву. Другого кінця лави не видно.
Ворог ішов просто на містечко.
Раптом почулись постріли. Це зустріли нападників слободяни і плоханівці, які засіли в ровах. Червоні залягли, виставивши попереду чотири скоростріли. Свинцева злива вкрила селян... Та за боєм не було часу спостерігати, не для цього поручник Шляхтиченко на Кінській торговиці зібрав своє військо. Почувши команду, снігурівці спустились у долину, перебігли стару гребельку, поминули цегельню, вибігли на поле та ярками помчали за спину більшовикам.
Не в одного повстанця серце виривалося з грудей. Більшість засапалися. Не було вже сил бігти далі... Гайдамаки голосно сопіли. Обличчя їхні скам’яніли. Та у декого були перелякані очі... Адже бігли вони назустріч смерті...
А Шляхтиченко все підганяв:
– Скоріше, хлопці, скоріше, не одставай!
Завдання було вибігти на дорогу – щоб відрізати москалям шлях до відступу.
Бій вже клекотів за спинами снігурівців – аж ген за горбком. Там весь час щось бухало, стрекотіло, тьохкало і свистіло. Окремі випадкові кульки долітали й до снігурівців.
Ось вже і шлях. На ньому – чималенька валка підвід. Біля них вештаються якісь постаті. Лави червоноармійців не видно. Нараз щось тяжко бухнуло. По полю покотилося: "Га-а-а-а!..” То оборонці Тетієва з криком "Слава!” кинулися на "ворога лютого”. Ось із-за горба з’явились і перші червоноармійці – вони бігли в бік свого обозу. Їх ставало дедалі більше. Це вже був не загін, а отара наляканих овець.
Із боку снігурівців у бік отари червоних вибухнули постріли. Більшовики на мить розгублено зупинились – і драпанули врізнобіч. Отара розсипалась по полю. Слідом, розмахуючи вилами та дрючками, бігли селяни. Хтось палив на ходу з обрізів. Якийсь сивий дядько в солом’яному брилі, догнавши червоноармійця, з розбігу засадив йому в спину вила. Той впав, а дядько немилосердно дотиснув його вилами до землі.
Один снігурівський парубок, побачивши, що по шляху, здіймаючи куряву, шалено мчить бричка, перебігає з вилами їй дорогу, зупиняє коней і проколює вилами комісара загону Райтмана.
А он червоноармієць впав на коліна перед гайдамакою, зняв руки, благає, але даремно. Не дивлячись на жертву, дядько встромляє їй вила у груди, виймає і, не обтираючи, біжить далі.
За годину поле вкрилося московським трупом. Дехто із прудкіших все ж прорвався, але шлях втікачам вже заступили теліжинецькі селяни, які йшли на поміч тетіївцям. У відчаї червоні звернули у бік ставу і поховалися в очереті. Та даремно – завзяті селяни запалили очерет. На того, хто, тікаючи від вогню, вилазив на берег, чекали вила і серпи. Решта також загинула: хто втопився, а хто згорів.
Перемога! Велика перемога! Великодня перемога!
Та не встигли селяни прохолонути від бою, як з іншого боку Тетієва почулися гарматні вибухи. Показалося кілька стовпів диму. Це інший – 6-й більшовицький – загін запалив кілька крайніх хат. Але вдертися до багатостраждального містечка їм не вдалося: гайдамацька варта, що засіла на греблі, завзято відбивала ворожі атаки. Теліжинці, снігурівці та інші мусили бігти в нове пекло... Багато більшовиків наклало в тому бої головами, але все ж значній їх частині поталанило відійти неушкодженими.
Скільки було жертв із боку оборонців Тетієва? Учасник бою Олександр Личак запам’ятав лише один похорон – другого дня, по обіді.
"Весь Тетіїв зібрався над дубовиною хлопця, щоб оддати йому останній поклін, – писав він. – Всіх чекала смерть, але йому одному тільки судилось віддати своє молоде життя за спасіння міста. Це була великодня жертва тетіївців”.
Шкода, що ім’я цього захисника Вітчизни не збереглося, як не збереглися імена сотень тисяч оборонців нашої Батьківщини. Але ми пам’ятаємо їхній подвиг. І схиляємо голови. І витираємо сльозу.

Категория: Все про Тетіїв та тетіївщину | Добавил: SovaVest (11.09.2009)
Просмотров: 1154 | Рейтинг: 5.0/1
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]