З історії Пятигір - Все про Пятигори та Одайполе - Історія Тимошні - Каталог статей - Tetiy
Суббота
10.12.2016
00:17
Категорії розділу
Все про Тетіїв та тетіївщину [21]
Все про Бурківці [5]
Все про Високе [2]
Все про Галайки та Софіполь [2]
Все про Голодьки [2]
Все про Горошків [2]
Все про Денихівку [5]
Все про Дзвеняче [2]
Все про Дібрівку Дородку та Дубину [1]
Все про Кашперівку [3]
Все про Клюки [3]
Все про Кошів та Погреби [4]
Все про Михайлівку [1]
Все про Ненадиху [2]
Все про Пятигори та Одайполе [4]
Все про Росішки [2]
Все про Скибинці [3]
Все про Стадницю [2]
Все про Степове [2]
Все про Тайницю [1]
Все про Теліженці [3]
Все про Хмелівку [1]
Все про Черепин, Черепинку та Григорівку [1]
Форма входу
Новости загрузка новостей...
Тетиев
rp5.ua
Наше опитування
Оцените мой сайт
Всего ответов: 261
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Мини-чат
200

Tetiy

Каталог статей

Главная » Статьи » Історія Тимошні » Все про Пятигори та Одайполе

З історії Пятигір
В південно-західній частині Київщини, де зовсім поряд Черкащина і Вінниччина, серед широких ланів на крутосхилі розляглися мальовничі Пятигори, село з прадавньою історією та традиціями. 
Під назвою П'ятигори, село уперше згадується в документах за 1596р. Історична назва - Триножин. 

Окрасою села є Свято-Успенська церква 1798 р., місцевий парк - пам'ятка садово-аркового мистецтва XIX століття.

Герб Пятигір (містечка Брацлавского намістництва) російського періоду затверджений 22 січня 1796р. У горішній частині перетятого щита герб Брацлавський; у долішній - в лазуровому полі зорана нива, на яку з лівого боку, з золотої хмари, ріг достатку сипле золоте насіння; цим означається багатий урожай хліба в цьому повіті.

Село має понад 400-річну історію, неповторну і не схожу на інші.

Пятигоры входили до Брацлавського намістництва, а після цього до Київської губерні Россії. На теперішній час віднесені до Київської області України. П’ятигори (Триножин) – село в Тетіївському районі, йому підпорядковане село Одайпіль, і цікаве воно тим, що має в Індії свого двійника – раджпутське місто Удайпур: піль і пур у цих назвах тотожні й означають "місто", первісно "укріплення, фортеця".

З 1545 до 1599 року Триножином володів волинський магнат (брацлавський ловчий) Іван Красносельский. В 1580 г. в листі до коронної метрики Іван Красносельский называє своєю власністю села Красне, Криківці, Козинці, Лобачев, Триножин. В 1599р. Триножин було продано князям Острозьким.   
Острозькі — самий відомий княжий рід на Волині, потомки князів Гедиминовичів-наримунтовичів. Вони тривалий час займали посади вінницького та брацлавського намістника — від Константина Івановича (1497–1500, 1507–1516, 1518–1530) до Ільї Константиновича (1530–1539). Згідно з тарифом, поданим князем Острозьським , П'ятигори з часу покупки і до 1629 р. залишились в його володінні.

Село має понад 400-річну історію, неповторну і не схожу на інші. Мало хто, наприклад, знає, що Пятигори були свого часу волосним центром. Життя тут вирувало, розвивалися ремесла, була своя цегельня. Пан Ліповський, що володів П’ятигорами, написав у 1913 році книгу «Мои воспоминания», де селу присвячену цілий розділ. Саме там і наведено декілька версій щодо походження його назви. Перша пояснює її тим, що село нібито було дощенту спалене п’ять разів. Друга ж трактує її більш мирно. Село розмістилось на п’яти горах. Звідси і Пятигори. Назви гір, на яких розташоване село, і які з давніх-давен збереглися і до сьогодні, свідчать про те, що таки не все забуто: Замкова гора, Валова, Лиса…

На території П’ятигір зустрічаються археологічні пам’ятки мідного, бронзового та ранньозалізного віку. На схід від села знаходиться урочище «Городище», яке за яке за попередніми даними було укріпленим слов’янським поселенням Черняхівської культури I-III ст. н.е. На південь від Пятигір збереглися курганні насипи стародавніх поховань. У середині 4 століття їх кількість сягала – 36. На думку вчених, тут раніше проживало плем’я уличів, а самі Пятигори входили до складу Київської Русі 10-12 століть.

Перша документальна згадка про Пятигори відноситься до 1579 року в документі про поділ спадщини панів Краснопольстких, одному з них, а саме Юхнові Краснопольському, дісталися П’ятигори, що тоді мали назву Триножин.

Четверо синів Юхна Краснопольського через часті татарські напади змушені у 1596 році продати свої спустошені володіння могутньому князеві Янушеві Острозькому. Він перейменував Триножин на Пятигори Пустинні, збудував тут укріплення для захисту від татар. Після купівлі Острозьким ще й Тетієва ці маєтки, названі Тетіївщиною, увійшли до Острозької ординації. 1620 року й вся ординація перейшла до поділений з Острозькими князів Заславських. У роки Хмельниччини Пятигори з 1649 р. були сотенним містечком Білоцерківського полку. Давні укріплення козаки зміцнили валом і ровом. 1655р. поблизу містечка, на так званому Дрижиполі, відбулася велика битва військ Б. Хмельницького й В. Шереметєва з польським військом і татарами, наскільки запекла, що за словами літописця, «трупом жілнірським козаки отаборились, бо не тилко вдень, але й уночі билися рукопаш». За три дні гетьман вивів уперед гармати і піхоту й почав наступ на польський табір. Зазнавши великих втрат полки з татарами відступили.

Після Андрусівського перемир’я в 1667 році Пятигори залишилися під владою Польщі. Згодом власниками П’ятигір були Сангушки, Ледуховські, Острозські.

1711 р. після Прутського миру значна частина населення, рятуючись від польсько-шляхетського гніту переселялися на територію лівобережної України. У 1728 році в П’ятигорах налічується лише 40 хат, а в 1740 р. – вже 140 дворів. В 1742 році в П’ятигорах було 2 церкви і костьол.

В роки Коліївщини (1768) п’ятигірці  - активні учасники гайдамацького руху. Під П’ятигорами відбувся бій гайдамаків загону Баби (звідси назва урочища «Бабині Лози») з російським загоном підполковника Бринька. Після придушення повстання в містечку проводили масові страти гайдамаків, керував ними палач Дзвінопольський. «Вивішили в П’ятигорах гайдамаків много» - співається в пісні тих часів.

На кінець 18 ст. в П’ятигорах хазяйнували пани Ледоховські, які в 1787 році мали честь зустрічати тут польського короля Станіслава Августа. Після поділу Польщі 1793 р. й захоплення Правобережжя Росією П’ятигори стали повітовим містом Брацлавського намісництв, з 1797 р. – заштатне місто Таращанського повіту Київської губернії.

1793 р. території Правобережної України були приєднані до Росії. Створюється Київська губернія в складі 12 повіті, в тому числі і П’ятигорського. Пятигори стають повітовим центром, а з переносом його до Таращі – волосним містечком Таращанського повіту.

Козацька символіка П’ятигорів невідома. З перетворенням їх на повітове місто Герольдія розробила новий герб, що символізував родючість навколишніх полів. Цей герб затвердили імператорським указом від 22 січня 1796 р.

Питання про надання герба стало лише наприкінці 18 століття, коли місту було надано повітовий статус.

У проекті герба П’ятигорів, затвердженому 1796 року, дещо відбилася традиція пануючого у тогочасному мистецтві класицизму, про що свідчать звернення його авторів до античної міфологічної символіки. Водночас тематика герба, як і інших міських емблем доби «масової» герботворчості, була цілком побутово-господарською.

1797 року Пятигори перейшли як повітове містечко до складу Київської губернії, однак зберегли свій герб незмінним. Лише на початку 19 століття, коли П’ятигірський повіт було перетворено на Таращанський, містечко залишилося за штатом, і його герб втратив свою юридичну роль.

З 1830 року Пятигори належать панам Ліповським. Останній з Ліповських пан Леон вважав себе не тільки багатою людиною, але й видатним суспільним діячем. У першу чергу він влаштував для себе приємний, затишний куточок. Над річкою Молочною на горбах був збудований з вишуканим смаком будинок, насаджений красивий парк, влаштована купальня, розбитий сад та побудовані оранжереї. Маючи прибутки з польової землі (1000 га) та з 300 га лісу, Ліповський збудував в П’ятигорах цегельно-кахлевий завод, продукція якого йшла на продаж.

1900 р. з 2930 десятин п’ятигорських земель належать поміщику – 660 десятин, церкві – 107, а решта 2160 десятин – 750 селянським сім’ям, тобто в середньому 2,5 -3 десятин на сімю. В містечку Пятигори налічується 770 дворів та 4530 осіб жителів, в тому числі 2198 чоловічої і 2332 жіночої статі. Крім землеробства, селяни займалися виробництвом овечих шкір та пошиттям одягу, ходили на заробітки в Херсонську губернію. На цей час тут були цегельно-кахельний завод, 2 тупчаки, 6 вітряків, 6 кузень, 2 слюсарні та 2 теслярні майстерні, 6 постоялих дворів, прийомний покій та лікарня з одним лікарем та двома фельдшерами, церковно-приходська та міністерська однокласна школи, православна церква та римсько-католицький костьол. По неділям через два тижні – базар.
У містечку П’ятигори функціонував католицький костел св. Вінцента Ферарського. Мурований костел збудовано у 1827 – 1842 рр.
Також у селі функціонувала православна Церква св. Миколи, храм було засновано 1742 р. Церква св. Миколи згадана в документі 27.01.1767 р. (Каталог колекції документів Київської археографічної комісії.) Церква св. Миколи, згоріла у 1850 р.
Свято-Успенська церква у П’ятигорах заснована у 1798 році, новозбудована у 1821 р. Розташована на пригорку в центрі села. Цегляна оштукатурена хрестообразна в плані з напівкруглою апсидою однокупольна. Середохрестя перекрито восьмигранним куполом, прибудови — зводами, зашиті дерев’яною стелею. В західній частині нефа розташовані хори. В другій половині XIX ст. з заходу прибудований невеликий притвор. Стіни завершені розшитим карнизом, кути підкреслені пілястрами, гілки хреста увінчані трикутними фронтонами.                                                      
Пятигори! Хто їх не знає? Це село увійшло в нашу історію за п’ять гір, що прийняли на свої плечі благодать українських чорноземних нив і народили звитяжців рідного краю. Мова іде про корінних п’ятигірчан, доля яких ой як переплітається з нашим сьогоденням.

Середцих героїв – С. Х. Сікорський – молодий хлопець,  бюст котрого скорботно зустрічає схід сонця на центральній вулиці села. Обличчя молоде, красиве, вольове, на солдатській гімнастерці сяють медалі «За відвагу», «За оборону Сталінграда». А третя не встигла прикрасити його груди – поліг солдат. Ой Дніпре, Дніпре. Скільки бійців забрала твоя бистра вода, скільки солдатських сердець перестало битися на зрошених кров’ю берегах, а серед них – серце Степана Харитоновича Сікорського. Загинув в битві на Букринському плацдармі. Його група першою форсувала ріку, брала окопи, дала можливість всій частині переправитись на правий берег.

Степан Харитонович воював у складі Сталінградського, Воронезького, 1-го Українського фронтів.

За мужність і відвагу, проявлені при форсуванні Дніпра і утриманні плацдарму, присвоєно йому у 1943 році звання Героя Радянського Союзу посмертно.

Житель П’ятигір Х. І. Дяченко в роки Великої Вітчизняної війни пройшов з колгоспними кіньми і возом в рядах Червоної Армії від Сталінграда до Балтики. Після перемоги над ворогом повернув у рідний колгосп і коні, і віз. За мужність, виявлену в боях з ворогом, його нагороджено орденом Великої Вітчизняної війни II ступеня, багатьма медалями і Грамотою Військової ради армії.

Це епопея боротьби з ворогом, а в мирній праці п’ятигірчани виявилися новими звитяжцями.

Доктор технічних наук Леонід Володимирович Погорілий був обраний дійсним членом Української академії наук, академіком Російської академії сільськогосподарських наук, дійсним членом  Академії інженерних України. У 1907 році він став членом ради директорів Асоціації сільськогосподарських інженерів США.

За участю Л. В. Погорілого та під його керівництвом випробувано і рекомендовано до промислового виробництва понад 3500 зразків сільськогосподарської техніки і 150 машинних комплексів. Вчений опублікував понад 400 наукових праць, у тому числі 27 книг та монографій, отримав понад 50 авторських свідоцтв на виходи.

Володимир Кирилович Заболоцький – член-кореспондент інженерної академії, професор, доктор технічних наук Донбаської державної машинобудівної академії.

Юрій Григорович Сухенко – доктор технічних наук, професор, директор Київського технікуму громадського харчування Національного університету харчових технологій.

Ці люди гідно несли (несуть) свою славу і славу свого села. Головним стимулом у них була праця, а не нагорода за працю.

Не тільки науковцям, а й визначними трудягами славиться наше село.

Однією з таких людей була Петриченко Олена Іванівна – досвідчений буряковод, учасниця руху п’ятисотенниць , кавалер ордена Леніна. Її ланка збирала 500 і більше центрів цукрових коренів і високий урожай насіння.

Бублієнко Володимир Григорович – заслужений зоотехнік України.

Проживає в П’ятигорах почесний голова СВК «Пятигори» і справжній господар Землі Іван Сергійович Охріменко.

Понад 40 років безперервної роботи в сільському господарстві – ціла школа практичного життя і досвіду, про що вичитаєш в книжках. Адже досвід у безпосередньому спілкуванні з людьми, з власного уміння працювати і здобувати.

Орден Леніна, Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани», «Заслуги перед Україною» - ось відзнаки його хліборобської долі.

Виходить, що з багатьох людських життів – великих і малих,, важких і легких, коротких, як спалах блискавки, і довгих, як сама вічність, складається ріка народного життя, доля народна і його історія.

Та у кожного, хто живе на землі. Є своє село, своя ріка, своя доля.

І тільки людина може визначити, чи найшла вона те місце, де вона незмінна, чи може вона з чистою совістю глянути своїм односельчанам,  щоб знову продовжити нести разом нелегку спільну ношу…


Категория: Все про Пятигори та Одайполе | Добавил: SovaVest (11.09.2009)
Просмотров: 2703 | Рейтинг: 5.0/4
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]