Першим суб’єктом писемної історії на території
України, в якому поняття території пов’язалося з боговстановленою спадковою
владою царів, стало Скіфське царство VІ-ІІІ ст. до н.е. – протодержавне
утворення, створене іраномовними племенами скіфів. Витоки скіфського етносу, як
і питання про його прабатьківщину сьогодні ще остаточно не з’ясовані. За однією
з гіпотез, це виходці з глибин Азії – передгір’їв Алтаю та аральських степів.
Іншою можливою прабатьківщиною скіфів вважається межиріччя Амудар’ї та Сирдар’ї
у Середній Азії або ж Степове Поволжя. Є також версія, що вони були аборигенами
Північного Причорномор’я: за цією гіпотезою, їхні пращури у середині ІІ тис. до
н.е. мігрували на схід, але згодом частина повернулася на свою прабатьківщину.
Загадковість скіфського етногенезу підсилюється тим, що пам’ятки цієї культури
розкидані від Туви й Приуралля до українського Полісся, але родовідна легенда,
переказана Геродотом, пов’язується з Дніпром: скіфи вважали себе борисфенітами,
споконвічними жителями Подніпров’я, а їхнім найдавнішим культом був культ
Дніпра – Матері-Річки.
Обшари Царства Скіфів, що виникло в VІ ст. до н. е., як свідчить Геродот,
простягалися вшир на 600-700
км від Дону до Дунаю і приблизно на стільки ж – вглиб,
від Чорного й Азовського морів майже до впадіння у Дніпро Прип’яті, утворюючи
гігантський квадрат, який у загальних контурах мало не збігався з кордонами
сучасної України. За Геродотом, Царство замешкували скіфи-орачі (у межиріччі
Дніпра й Дністра), скіфи-кочовики (у причорноморських степах), царські скіфи (у
Приазов’ї до р.Дону та в степовому Криму), а також скіфи-землероби (в
лісостеповому Лівобережжі). Очевидно, панівною групою були царські скіфи:
греки-сучасники називають їх вільними скіфами, самі себе вони вважали кращими й
найчисленнішими, а решту племен – підвладними. В основі підпорядкування,
найвірогідніше, лежали відносини данництва, зіперті на військовий примус.
Варто додати, що і царські скіфи, і скіфи-кочовики займалися кочовим
скотарством, остаточно (після кіммерійців) утвердивши в степових ареалах
України кочівництво як форму життя, що запанувала власне в цей час
євразійському просторі від Монголії до Карпат, надовго визначивши побут та
матеріальну і духовну культуру населення.
Найбільшої
могутності Скіфія набула за царя Атея в IVст. до н. є., але поразка 339 р. до н. є. від військ Філіппа Македонського стала початком кінця могутності
Скіфської держави. У кінці IV— на початку IIIст. до н. є. становище Скіфії різко погіршилося:
відбулася зміна кліматичних умов — висихання степів, збіднення ресурсів лісостепів,
зменшення трав'яного покриття. Причинами занепаду також стали виснажливі війни та внутрішні суперечки. Кінець пануванню скіфів у
Північному Причорномор'ї поклали у IIIст. до н. є. сармати. Частина скіфів була витіснена у Крим, частина
залишилася на нижньому Дніпрі, частина відійшла за Дунай. Найвідоміші пам'ятки
скіфської культури: кургани Солоха,
Гайманова Могила, Чортомлик, Куль-Оба, Більське городище.
Дарій
І, правитель
наймогутнішої на той час держави, з великою армією напав на Скіфію.
Скіфи застосували тактику вимотування сил ворога: спочатку безперервно
відступали,
знищуючи на своєму шляху джерела й пасовища, а потім завдавали раптових
ударів
із флангів і тилу. У великі битви скіфи не вступали. Зазнавши великих
втрат,
перси змушені були залишити країну. Успішне закінчення війни (514-513
рр. до н.
є) підвищило авторитет скіфів серед інших народів.
Після вторгнення
сарматів частина скіфів відступила з Північного Причорномор'я у Крим. Там було засновано
державу зі столицею — Неаполь Скіфський. II—IIIст.
н. є. — період занепаду держави через внутрішні суперечності,
натиск сарматів та постійні війни з античними містами-державами. У IIIст. державу було знищено племенами готів.
У результаті
постійних нападів скіфів Херсонес звернувся за допомогою до понтійського царя
Мітридата IVЄвпатора 11 на допомогу
Херсонесу було відправлено військо на чолі з Діофантом. У результаті походів
він підкорив таврів, завдав поразки скіфам, оволодів Неаполем Скіфським.
Завдяки цій допомозі Херсонес опинився в залежності від Понтійської держави.
Наприкінці IVст. в Північне Причорномор’я
з території Монголії та Китаю вдерлися кочові племена гунів. Розгромивши
готів, вони завдали удару грецьким
містам-державам. Унаслідок цього майже всі поліси припинили своє
існування. Територія Північного Причорномор'я увійшла до складу держави гунів
під назвою Припонтійська Скіфія. Звідси гуни продовжили рух на захід та вторглися
на територію Римської імперії.
Матеріальний та духовний бік життя скіфів детально вивчені завдяки античним
свідченням, а також знахідкам з численних збережених поховань, у тому числі
славетних царських – в курганах. Складну соціальну структуру цього суспільства, його військову
організацію, звичаї, тип господарювання й вірувань, витончене ювелірне та
прикладне мистецтво навряд чи можна охарактеризувати в короткому нарисі. Тож
автор змушений відіслати читача до величезної (у тому числі й
науково-популярної) літератури зі скіфського питання. Тут же варто наголосити,
що чимало елементів скіфської культури були однаково розповсюджені і в
кочовому, і в осілому, тобто протослов’янському ареалах Скіфського царства.
Припускають, що зі скіфських взірців була запозичена й військова організація
землеробського люду, зіперта на загальне ополчення всього вільного чоловічого
населення за принципом родового поділу. Сказане свідчить, що територіальна консолідація Скіфського царства
супроводжувалася процесами етноплемінного нівелювання. Тож скіфам належить
чималий внесок у формування передслов’янської культури.
З ІV ст. до н.е., зазнавши поразки від македонського царя Філіппа ІІ (батька
Олександра Македонського), Скіфське царство почало хилитися до занепаду, а в
ІІІ ст. до н.е. взагалі було витіснене у Крим та пониззя Дніпра Збірна назва
союзу іраномовних кочових племен, що витіснили скіфів, – сармати (від іранськ.
саоромант – підперезаний мечем). Сарматська спільнота об’єднувала ряд племінних
угрупувань, як алани, язиги, сіраки та ін. (одне з них – роксолани – стане у
ХVІ ст. поетичним синонімом назви Русі). Поволі просуваючись з давнішого місця
проживання – Степового Поволжя й Приуралля – на захід, сармати в ІІІ ст. до
н.е. утвердилися в степах Північного Причорномор’я, а в першому столітті нової
ери союз сарматських племен, очолений роксоланами, досяг Середнього Дунаю,
звідки не без успіху чинив набіги на римську провінцію Мезію.
На відміну від скіфів, сармати не створили спільного "царства”, так і не
подолавши родо-племінної відособленості. Однак у спадок від античних географів,
які на мапах слово Скіфія просто замінили словом Сарматія, остання назва
перейшла в нові часи ніби в державно-географічному сенсі. Птолемей (ІІ ст.
н.е.) перший поділив Сарматію на азіатську і європейську, визначивши за межу
між ними річку Дон (у ХVІ ст. до цього поділу ще раз звернуться інтелектуали
Речі Посполитої, розбудовуючи так званий сарматський міф – див. розд. ІV, § 4). Що стосується сарматської культури, то в цілому вона була типологічно
споріднена зі скіфською. Нововведенням, котре з часів Великого переселення
народів увійшло в звичаї інших кочових етносів, а далі й варварських народів
Європи та середньовічного європейського рицарства, був спосіб кінного бою,
вперше застосований сарматами. Саме вони винайшли важкоозброєну кінноту, що
йшла в атаку з довгими тяжкими списами перед себе, збиваючи противника з коней,
а також вступаючи з ним у поєдинок довгими прямими мечами, пристосованими для
удару з коня.
Першим суб’єктом писемної історії на території
України, в якому поняття території пов’язалося з боговстановленою спадковою
владою царів, стало Скіфське царство VІ-ІІІ ст. до н.е. – протодержавне
утворення, створене іраномовними племенами скіфів. Витоки скіфського етносу, як
і питання про його прабатьківщину сьогодні ще остаточно не з’ясовані. За однією
з гіпотез, це виходці з глибин Азії – передгір’їв Алтаю та аральських степів.
Іншою можливою прабатьківщиною скіфів вважається межиріччя Амудар’ї та Сирдар’ї
у Середній Азії або ж Степове Поволжя. Є також версія, що вони були аборигенами
Північного Причорномор’я: за цією гіпотезою, їхні пращури у середині ІІ тис. до
н.е. мігрували на схід, але згодом частина повернулася на свою прабатьківщину.
Загадковість скіфського етногенезу підсилюється тим, що пам’ятки цієї культури
розкидані від Туви й Приуралля до українського Полісся, але родовідна легенда,
переказана Геродотом, пов’язується з Дніпром: скіфи вважали себе борисфенітами,
споконвічними жителями Подніпров’я, а їхнім найдавнішим культом був культ
Дніпра – Матері-Річки.
Найбільшої
могутності Скіфія набула за царя Атея в 
У результаті
постійних нападів скіфів Херсонес звернувся за допомогою до понтійського царя
Мітридата 
Сказане свідчить, що територіальна консолідація Скіфського царства
супроводжувалася процесами етноплемінного нівелювання. Тож скіфам належить
чималий внесок у формування передслов’янської культури.
Що стосується сарматської культури, то в цілому вона була типологічно
споріднена зі скіфською. Нововведенням, котре з часів Великого переселення
народів увійшло в звичаї інших кочових етносів, а далі й варварських народів
Європи та середньовічного європейського рицарства, був спосіб кінного бою,
вперше застосований сарматами. Саме вони винайшли важкоозброєну кінноту, що
йшла в атаку з довгими тяжкими списами перед себе, збиваючи противника з коней,
а також вступаючи з ним у поєдинок довгими прямими мечами, пристосованими для
удару з коня.