Легенди землі Тетіївської. У
сиву давнину на окраїні містечка Тетієва, між непрохідними лісами та
заболоченими берегами річки Роська, жила «ведунья Гликерия». Тишина
дрімучого лісу, вечірній шелест комишів від легкого подиху вітру та
журчання потоку річки сприяли і надихали на добро, а світанкова зоря та
вранішній спів жайворонка спілкуванню з довкіллям. Проживаючи в
далині від людей та спілкуючись з природою, Глікерія досконало знала
таємниці цілющих трав і з часом набула навиків лікування. Допомагаючи хворим у подоланні недуг, даруючи людям здоров’я та радість, жила вона відгукуючись на їх біди. З
роками, відомості про «знахарку-ворожею», що може відвернути недугу та
зцілити не тільки тіло, а й душу поширилась на всю округу. Проте не все спокійно було у ці часи, регулярні набіги кочівників з півдня приносили на тетіївську землю страдання та розруху. В
один з таких набігів, воєвода хана довідався, що в окрузі проживає
«ведунья Глікерія», яка наділена знаннями та властивістю зцілювати
людей. З метою заволодіти навиками лікування, воєвода доручив своїм
яничарам віднайти «ворожею» та представити її у ханські володіння.
Виконавши наказ воєводи, яничари відшукали помешкання Глікерії та
спільно з іншими невільниками погнали у далекі від рідної землі краї. Перебуваючи
на чужині у бусурманському полоні, Глікерія відмовилась розкривати
таємниці свого ремесла, чим визвала обурення і гнів воєводи хана. Через
непокірний характер та небажання розкрити поневолювачам таємниці
зцілювання, бусурмани наказали відсікти «ведуньї Глікерії» голову, а
тіло похоронити в недоступному місці на батьківщині «ворожеї». Не
сміючи порушити наказ воєводи, яничари захоронили тіло Глікерії у
рідній землі за непрохідними лісами у болотистій місцині на березі
річки Роська. Минули віки, проте і по сьогоднішній день ніби в
пам'ять Глікерії від легкого подиху вітру в даній місцині шелестить
комиш, а світанкова зоря та вранішній спів жайворонка продовжують
надихати на добро. З роками журчання невеликого потоку Роськи
перетворилося у повноводну річку, лагідний прибій якої продовжує
сприяти спілкуванню з природою та ніби нагадує нам про втрачені
цінності досконалого знання властивостей природи нашими предками.
|