На Київщині в доіндустріальну епоху побутувало чимало географічних назв, пов'язаних з проживанням тут єврейського народу. До них належали села Жидівські Стави, Жидівці, Жидовецькі Єрчики, Жидичин, ріка Жидь тощо. Степове ж століттями іменувалася Жидівчиком, на що ніхто ніколи не ображався. І лише радянська влада сором'язливо перейменувала село в Степове— національно нейтральну назву.

В Жидівчику XIX- початку XX ст. не існувало державних навчальних закладів — функціонувала лише церковнопарафіяльна школа, котра була організована в даному селі у 1860 році настоятелем місцевої Покровської церкви священиком о. Федором Августиновичем Буйницьким. Фундатор місцевої парафіяльної школи був досвідченим пастирем і служив у місцевій Покровській церкві з 1840 по 1888 роки — тобто, майже півстоліття. Чимало було в нього і особистого досвіду у навчанні та вихованні підростаючого покоління — він був батьком п'яти дітей. Протягом  його довгочасного (28 років) завідування школою остання помітно еволюціонувала в своєму становленні. Спочатку вона не мала навіть окремого приміщення і розташовувалася в невеликому будинку, що складав власність церкви. Проте, вже в перші роки її існування школа користувалася неабиякою популярністю серед місцевого населення — в 1864 р. вона завдяки мирянам володіла щорічним бюджетом в 120 крб. і в ній навчалося 40 першокласників та 15 першокласниць.

Далі наставник школи з метою покращення якості навчально-виховного процесу все ширше став використовувати послуги світських вчителів. Зокрема, документи згадують про педагогічну діяльність в школі Гарника Фоки Петровича. "Мальчики читают и поют в церкви довольно порядочно"— так характеризують наслідки поширення освіти в селі клірові відомості. Щоправда, наприкінці життя о. Федора Буйницького, коли настоятель вже був не в силах якісно забезпечувати керівництво школою, остання помітно занепала і число школярів у ній стало меншим.

Втім, о. Федір за пастирську та педагогічну діяльність в парафії с. Жидівчика мав чималу кількість нагород. Зокрема, він був нагороджений набедреником та камілавкою, благословінням Священного Синоду Російської Православної Церкви, а "по удостоєнню Святейшего Синода Его Императорским Величеством Всемилостивейше пожалован бархатной фиолетовой скуфией". У подальшому священику та педагогу "Всемилостивейше пожалован золотой наперсный крест". Це були церковні нагороди. Втім, відзначила пастиря і держава — наставник парафії та школи майбутнього Степового був нагороджений орденом св. Анни III ступеня.

З 1888 р. і до радянської епохи школою с. Жидівчика завідував наступний священик— о. Роман Пагкратійович (помилки тут немає — П. В.) Вітвіцький. Місцевим парафіяльним закладом він керував щонайменше 28 років. Пастир мав досвід педагогічної роботи, оскільки до прийняття сану він кілька років працював вчителем у Кашперівці. Чимало було в нього і досвіду "домашньої педагогіки" — він був батьком чотирьох дітей. За його наставництва школа стрімко розвивалася. її утримували не лише миряни Жидівчика, але й державний бюджет, котрий щороку виділяв на потреби місцевого навчального закладу по 390 крб. Станом на 1910 р. в ній навчалося 42 першокласники та 8 першокласниць.

Наставник школи за успішну постановку навчально-виховного процесу неодноразово нагороджувався церковними відзнаками. Зокрема, від імені київських митрополитів різного часу йому вручали набедреник, скуфію та камілавку, а від імені Священного Синоду Російської Православної Церкви — золотий нагрудний хрест. В такому стані освіта села зустріла проголошення радянської влади.